Читать ««Чорна зоря»» онлайн - страница 90

— Зате ви тямите в чомусь іншому. Скажу вам, коли пан Гейтманек розповідав мені про ваші звитяги, я подумав: «Ні, йому до рук я не хотів би попасти!»

— А тепер попали, — засміявся Клубічко. — На щастя, як далекий свідок. То що ви казали про якогось пана Гейтманека? Одного Гейтманека я знаю — це композитор.

— Його я й мав на увазі. Він-бо родом звідси і, як приїздить сюди, навідує мене. Останнім часом це було досить часто. Найняв у заїзді на Грубій Скалі кімнату і творив там «Сюїту з чеського раю».

— Так, так, а мені він про це не сказав. Чому б це? Салача він теж знав?

— Навіть дуже добре. І колишню його дружину теж.

Клубічко з інтересом слухав.

— Та вернімося до цього поганця Салача… Одного разу я запропонував йому (скоріше із співчуття, ніж із потреби): шукатимемо камінці разом, їх шліфуватиме порядний чоловік, а тоді продаватимемо і виторг ділитимемо з розрахунку два до одного. Угода, як бачите, для Салача вигідна, він мав добрі гроші. Якийсь час усе було гаразд, але потім я довідався, що він порушує умову. Можна сказати, обдурює мене. Ходив на гору сам (я хворів на бронхіт) і знайшов нове рясне родовище. Згідно з домовленістю, ми повинні були ділити все, хто що знайде, та Салач ці поклади від мене приховав, а камінці забрав собі. Мало того. Раптом він виїхав з Турнова — мовляв, тут усе дорого, й Турнов вадить його здоров'ю. Він обрав Арноштов. Ну, щоб це село, де майже весь час дощить, сприяло будь-чиєму здоров'ю, я б не сказав. Тільки нещодавно я довідався, чому він так учинив. Заради шліфувальника.

— Ага, шліфувальника, — мовив Клубічко.

— Так, пане. Салач подумав, що тутешній шліфувальник, котрий працював зі мною багато років, викаже мені це родовище. А він познайомився на Звічині з чоловіком, який теж умів шліфувати. Салач уклав з ним угоду. Звідки мені стало все відомо? Як то кажуть, шила в мішку не сховаєш. Я запропонував дирекції нової школи у Франтішку купити в мене камінці, а мені на те: «Ми вже купили в Салача». От тобі й маєш! Однак я не тільки пересвідчився, що він таємно ходить на мої, так би мовити, ловища на Козакову гору, а й відкрив інші, які од мене приховав. І це ще не все. Я вже старий, консервативний чоловік, а він придумав нове: продавати не окремі камінці, а складати колекції з усіх козаковських мінералів. Їх справді купували краще. Зрозуміло, я припер його до стіни, бо не звик мовчати, коли мене ошукують. Вій виправдувався тим, що мав великі витрати, що на лікування йшло багато грошей, що йому знизили пенсію — словом, нічого іншого не лишалося, щоб якось звести кінці з кінцями. Мені було його шкода, я сказав: «Ну, гаразд, забудьмо про це», — і після того він знов час од часу до мене приходив.

— Оце його зникнення — для нас справжня халепа, — мовив по паузі Клубічко. — Шукай у горах чоловіка, який, може, не хоче, щоб його знайшли!.. Якби я мав про Салача якесь уявлення, то, може б, відштовхнувся від чогось…

— Уявлення про Салача, — задумано сказав Мюллер. — То не проста справа. Він, знаєте, був мовчун, коли йшлося про його особисте життя. Дещо мені відомо, але небагато, та й це насилу витягнув з нього. Спочатку він розповів мені про колишню свою службу в Жегушицях. Обіймав там посаду управителя, коли почалася війна. В замку йому подобалося, хоч там було холодно й вогко, і це шкодило його хворим ниркам. Розказував, як у сорок п'ятому організував революційний загін, щоб захистити замок і славетний парк, як їздив до Праги, щоб замок потрапив у надійні руки, як потому розчарувався, дізнавшись, що Прага вирішила перетворити замок на будинок відпочинку, а тоді на пансіонат. Салачу запропонували, аби він залишався там, та уявивши, яких сил коштуватиме йому перебудова, попросився на пенсію. Саме тоді приїхав до Турнова, й ми з ним познайомились.