Читать «Zomby,Exe (на украинском языке)» онлайн - страница 2
Радий Радутный
Ми засмўялись. Справдў, Ўгор був чудовим програмўстом, ў написати якогось "хитрого" вўруса мўг якщо й незаўграшки, практично без особливих зусиль. Систему, всў ўў ходи ў вихўди, вўн знав чудово. Я, звичайно, в цей справў теж дурнем не був, але мўй вўрус навряд чи обўйшов би найпримўтивнўшу пастку.
Ладно. Jedem seўne. В галузў нейронўв я був, як вважав керуючий вўддўлом, "не генўй, звичайно, але не менш як талант."
- А що то в тебе? - зацўкавившись текстом на дўсплеў, я пўдсўв ближче.
- SoftPanorama.
- Свўжа?
- Останнўй номер. Ти ще не бачив?
Я заперечливо похитав головою. З милостў того ж таки керуючего, наш вўддўл не мав навўдь локальноў мережў, й електроннў журнали доходили до нас в останню чергу. А бувало, й зовсўм не доходили.
- Що там щe e?
- Та так, рўзнў новини. До речў, знаeш, що в Киeвў теж з'явилися випадки нейрочуми?
- Оце тобў! Ў давно?
- Перший випадок трапився десь з пўвтори мўсяцў тому, якраз коли ти повернувся.
- Слава Богу! - цўлком серйозно сказав я.
- Угу, - посмўхнувся Ўгор. - Ти вчасно втўк. Але в нас те ж саме.
- Хто?..
- Директор авўазаводу, Роман Стахович...
- Це, здаeться, з телевўзўў?
- Так, з мўського каналу. Ў щe там хтось, я вже не пам'ятаю.
- Й, мабудь, як завжди - саме керўвництво?
- Майже так.
- А виявили ўх як?
- Та по старому, енцефалографом. Зараз йде вибўркова перевўрка, ти в курсў?
Я кивнув. Пўвроку тому й наш вўддўл пробував боротись з пошестю. На жаль, без жодного успўху. Киўв, а потўм Полтава нас обўйшли, й тему було згорнуто.
- А збудника виявили?
- Нў. Й навўть приблизно. Пишуть... - Ўгор знову кивнув на дисплей. ...що складаeться враження, наче ця штука передаeться поглядом, або... Стривай-но...
Вўн замовк.
- Ну-ну? - зацўкавився я.
- Послухай, виникла ўдея.
- З приводу нейрочуми? В тебе?
Ўгор кивнув.
- Можливо, вона трохи фантастична, - додав вўн по паузў. - А можливо, й цўлком реальна. Тобў легше судити.
- Ну, то в чому ж суть?
Програмўст знову помовчав.
- Ось дивись, - почав вўн нарештў. - Ця пошесть маe вибўрковий характер, так?
- Так, - погодився я. - Майже завжди хворўють "важливў персони".
- Отже, той вўрус, чи що воно таке, "знаe", до кого чиплятись, а до кого - нў, так?
- Так.
- Чи можливо це пояснювати природним походженням?
- Мабуть... нў.
- Далў. Поведўнка хвороў людини нўчим не вўдрўзняeться вўд нормальноў... поки не буде отримано сигнал...
- Якого й досў не розшифровано...
Ўгор ображено пирхнув, замовк, потўм пўдозрўло поглянув на телефон.
- По секрету, - скакзав вўн, накривши прилад, де - цўлком ймовўрно був захований мўкрофон, товстим чохлом вўд принтеру. - Ми майже скўнчили цю справу. Сигнал - це якась невинна фраза, типу "Ну, що там нового?" або "Що чути?". Пўсля того хвора людина починаe виконувати накази... Стрибати з вежў, наприклад, або красти ботулўн з лабораторўў.
- Чиў ж накази?
- Це щe не розшифровано. Здаeться, того, хто скаже кодову фразу. Але дуже про це не розпатякуй, це службова таeмниця.
- Звичайно, звичайно. Але... Слухай, що цей мўкроб маe штучне походження - здогадувались ў ранўше. Але де e вўн? Нўхто його не бачив.