Читать «Збігло літо» онлайн - страница 6

Дідусь поколупав ціпком у клумбі і знайшов ще одну бур’янину.

— Не знаю. — Він сумно глянув на неї. — Пробач, Мері, але я й справді не знаю.

Вона так і прикипіла очима до кущів троянд:

— Ви хочете сказати, що вони за мною не приїдуть?

Дідусь виводив ціпком на землі якісь візерунки. Мері глянула на його руку, що тримала палицю, і побачила на ній вени, схожі на синіх черв’яків.

— Ще нічого не вирішено, — сказав дідусь.

Мері стало сухо в роті. Язик немов задерев’янів.

— Вони збираються розлучитися? — запитала вона.

І раптом зрозуміла, що знає про це вже давно, багато тижнів, ще з середини липня, коли мама привезла її до дідуся й тітки Еліс, але тільки тепер, сказавши про це вголос, вона чомусь злякалася.

У дідуся вуха зробилися червоні, немов помпон на його плетеній шапці, обличчя обвисло і вкрилося зморшками. В нього був такий нещасний вигляд, що Мері захотілося підбадьорити його чимось, але вона не могла нічого придумати.

— Бідна моя дитино, — сказав дідусь. — Боюсь, що так.

Слова «бідна моя дитино» викликали в Мері якесь дивне відчуття. Досі вона ненавиділа, коли люди її жаліли, але дідусь вимовив ті слова з такою ласкою, з такою любов’ю — немов вона й справді «його бідна дитина» і його непокоїть те, як вона почуває себе тепер, як вона житиме далі, — що вона ледве стримала сльози.

І все-таки Мері не заплакала. Вона взагалі рідко плакала, навіть коли їй було боляче.

— Тоді вони мене не люблять, — промовила вона рівним, байдужим голосом.

— Що за дурниці? Звичайно, люблять. — У дідусевому голосі прозвучали нотки обурення, і Мері скорчила міну, але відвернулася, щоб він не побачив. Вона знала, що він так скаже. Дорослі всі однакові: говорять не те, що правда, а те, ідо треба сказати. — Вони обоє дуже тебе люблять, — провадив далі дідусь. — Просто… Просто вони більше не люблять одне одного. — Він тихо зітхнув. — І не дивно, твоїй мамі було лиш вісімнадцять років, коли вона вийшла заміж. Ще дівчинкою. З лиця була гарненька, але ще дурненька.

Він ледь усміхнувся, наче уявив маму дівчиною. Відтак усмішка його згасла, він знову зітхнув і сказав, що люди з віком змінюються й іноді — не завжди, а іноді, — коли вони одружуються надто молодими, то з часом стають чужими і розлучаються. І ніхто не може їм допомогти. От так і в тата з мамою. І ніхто не винен.

Мері перестала слухати. А для чого? її дідусь має таку лагідну вдачу, що в нього ніхто ніколи не буде винен.

Вона втупилася в простір і завмерла, немов статуя. З нею часто таке бувало, коли траплялося щось неприємне: застигла нерухомо і, вп’явшись поглядом удалечінь, не тільки ставала схожою на статую, а й, коли старалася по-справжньому, то можна було повірити, що вона холодна, мов камінь, і не відчуває нічого. Вона, звісно, чула, що відбувалося довкола, чула розмови, але все, що люди говорили й робили, здавалося, не стосувалось її зовсім.

Вона знала, що тітка Еліс у саду, бо чула, як вона тихо й збуджено звертається до дідуся, як той спокійно відповідає, але не дивилася на них і не поворухнула жодним м’язом, поки тітка Еліс доторкнулася до її плеча.