Читать «Збігло літо» онлайн - страница 42

Він доторкнувся рукою до плеча, і на якусь мить, на згадку про минуле, по його обличчю ковзнула тінь страху. Мері, яка досі заздрила Крішні, що йому довелося стати учасником такої захопливої пригоди, відчула страх.

— Отоді я зрозумів, — вів далі Крішна, — що то недобрі люди, злочинці, і якщо я не сидітиму тихенько, вони можуть наробити лиха: переріжуть, наприклад, горло й залишать десь на дорозі стікати кров’ю. Через те я більше не розмовляв з ними і сидів нишком кілька годин. Я намагався щось придумати, аби перехитрити їх, але що я міг вдіяти, коли проти мене одного було троє злочинців. І хоча двоє індійців незабаром заснули, француз пильно стежив за мною, раз по раз поглядаючи в автомобільне дзеркальце.

— То не злочинці, — перебив його Саймон. — Адже вони переправили тебе в Англію. А могли б забрати гроші й залишити тебе у Франції.

— Вони б не зважилися на це! — гнівно зблиснув Крішна неушкодженим оком. — Бо боялися, що я заявлю в поліцію і тоді вони б не уникли кари. Не встигли б і до човна добігти, як їх усіх спіймали б.

— Встигли б, якби перед тим тебе вбили! Мертві не заявляють у поліцію! — У Саймона був переможний вигляд. — Тобі таке і на думку не спало, правда ж? Ти все вигадуєш!

— Та не будь ти таким причепою! — осмикнула його Мері. Вона розсердилася на Саймона за те, що він зіпсував таку цікаву розповідь. — Причепа і тупак, — додала вона, окинувши його лютим поглядом.

Саймон почервонів, але вперто стояв на своєму:

— Не розумію, для чого все перебільшувати. Називати їх злочинцями!

У нього був розгублений вигляд. Мері розсердилася: сам упертий та ще й ображається! Але за мить їй стало шкода його. Зрештою, він має рацію: ті двоє ніякі не злочинці, навпаки, вони були нещасні й налякані.

— Я не думаю, щоб вони хотіли вбити його, — спокійно сказала Мері. — Просто їм потрібні були його гроші, щоб дістатися до Англії. А він, звісно, боявся, що його вб’ють. На його місці і я боялася б.

— А на човні вони до мене добре ставилися, — сказав Крішна. — Доти я ніколи не був на морі, і мені стало страшно: величезні хвилі, кругом холодна сіра вода і не видно землі! Коли мене занудило, француз дав мені трохи бренді, а ті двоє сказали, що як тільки дістанемося англійського берега, вони відвезуть мене в Лондон машиною і я там знайду свого дядька. Та коли ми причалили, вони повтікали.

— Мабуть, злякалися, — сказала Мері.

Крішна кивнув головою.

— Я також злякався. Вийшло не так, як я собі уявляв. Я думав, що побачу багато високих будинків і солдатів у червоних мундирах та хутряних шапках. Мій дядько прислав мені поштову листівку з таким малюнком.

— Гусарські ківери, — пояснила Мері. — Так називаються ті хутряні шапки. Їх носять тільки солдати, що охороняють Бекінгемський палац у Лондоні, де живе королева.

Цікаво, а що б вона сама сподівалася побачити в Африці, якби раптом їй випало там побувати? Мабуть, левів, жирафів, пустельну рівнину і голих негрів, що розмахують списами.