Читать «Збігло літо» онлайн - страница 27

— Він, мабуть, не знає англійської, — сказав Саймон.

— Ти розмовляєш по-англійському? — запитала Мері, але хлопець не відповів.

Тільки по очах було видно, що він чує її, бо перевів погляд із Саймона на неї. Він був маленький і сумирний на вигляд і чимось нагадував Мері кота Ноакса, коли його подарували їй ще кошеням: той також був на вигляд тихий та лагідний, але варто було до нього доторкатися, як він одразу згортався у хутряний клубок і люто шипів.

— Краще подумаймо, що робити, — сказав Саймон.

Саймон був більший за Мері й почувався незручно під кабінкою. Він виліз, задкуючи й відштовхуючись ліктями. Мері, залишившись біля хлопця, сказала тихо, так, щоб не почув Саймон і не сміявся з неї:

— Я не хотіла зробити тобі боляче. Чи навіть налякати тебе. Просто так вийшло по-дурному.

Він перестав тремтіти, немов зрозумів її.

— Як тебе звати? — з надією запитала вона і, показавши на себе, сказала: — Мене звати Мері.

Хлопчик не відповів. Він мовчки дивився на неї, а потім почав плакати. Сльози градом котилися по щоках з його сливових очей, блискучі, густі, немов краплини ртуті.

Як із розбитого градусника, подумала Мері.

Її покликав Саймон. Мері сказала хлопцеві на прощання:

— Не плач. Я скоро вернусь. І не бійся. Я неодмінно вернуся.

Саймон, мабуть, мав-таки рацію. Хлопчик і справді не розумів її, а тому, щоб заспокоїти його, вона додала, розтягуючи слова, ніби він був дикою твариною або дитиною:

— Я тебе в біді не залишу.

Їй захотілося міцно обняти його й захистити. Він такий маленький, такий худий…

— Мері… — ще раз гукнув Саймон, і вона виповзла з-під кабіни й підвела голову.

— Я купив йому льодяника, — сказав Саймон. — Почув, що проїжджає візок із ласощами.

Мері дивилася на нього примружившись, тому що після темряви під кабінкою світло було надто яскравим. Саймон простягнув їй льодяника й сказав:

— Тільки для того, аби він зрозумів, що ми друзі.

Льодяник був загорнутий у папір. Мері знову залізла під кабінку й кинула його хлопчикові. Він перестав плакати і з хвилину дивився на неї, а потім простягнув маленьку брунатну руку, схопив льодяника розгорнув його й відкусив шматочок, не зводячи очей з обличчя Мері.

— Їж, їж, — сказала Мері. — Льодяник смачний.

Він відкусив ще один шматочок і його вирвало. Мері, затиснувши носа, вилізла з-під кабінки.

— Його вирвало. Смердить жахливо. — Мері відчула, що й вона може вирвати. — Що нам робити?

— Я вже думав, — відповів Саймон. І, помовчавши, додав: — Та поки що нічого не придумав.

— Ми повинні його обмити, — сказала Мері.

Вона взяла в кабінці відро й пішла до моря. Червоне сонце вже стояло на вечірньому прузі, холодний вітерець здіймав на воді брижі. Морі прийшла з повним відром і сказала:

— Ми повинні щось придумати негайно. Він простудиться, якщо лежатиме там цілу ніч.

Саймон нахилився й гукнув:

— Гей, вилазь звідти! Вилазь до нас, ми тобі нічого поганого не зробимо!

— Мені здається, що він не вилізе, поки ти тут, — сказала Мері. — Він тебе боїться.

Саймон випростався:

— Мабуть, що так. Спробуй ти покликати його. Тебе він не боятиметься, бо ти дівчина і менша за мене.