Читать «1Q84. Книга перша» онлайн - страница 90

Перед станцією не було ні пристойної крамниці, ні жодної живої душі. І лише стояло одне таксі. Напевне, прибуло спеціально до прибуття електрички. Фукаері легенько постукала в його вікно. Двері відчинились, і вона зайшла всередину. Помахом руки запросила сідати й Тенґо. Двері зачинилися, Фукаері коротко пояснила, куди їхати, й таксист кивнув.

На таксі вони їхали не дуже довго, але дорога була вкрай складною. Спочатку піднімаючись на крутий пагорб і спускаючись крутим схилом, вони їхали вузьким польовим путівцем, на якому двом автомашинам важко розминутися. З безліччю несподіваних поворотів. Та оскільки таксист не сповільнював швидкості, то знервований Тенґо мусив весь час триматися за двері. Потім, піднявшись нагору дуже крутою дорогою, подібною до лижного спуску, таксі нарешті дісталося на вершину невеликої гори. Тепер воно скоріше скидалося на один із транспортних засобів атракціону в парку розваг.

Тенґо передав таксисту тисячу єн й отримав решту разом із квитанцією.

Біля старого будинку в японському стилі стояв малогабаритний «Pajero» фірми «Міцубісі» і великий зелений «Jaguar».

«Pajero» яскраво виблискував, a «Jaguar» старої моделі, густо вкритий сірим пилом, утратив свій первісний колір. Забруднене переднє скло свідчило, що автомобілем давно не користувалися. Повітря було на диво свіжим, навколо панувала така глибока тиша, що довелося пристосовувати до неї свій слух. Небо здавалося бездонним, сонячне проміння лагідно гріло відкриту шкіру. Іноді лунав різкий незнайомий пташиний крик, але самого птаха Тенґо не бачив.

Оселя виявилася великою, своєрідної конструкції. Видно, давно збудованою, але дбайливо доглянутою. Кілька гарно підстрижених дерев у дворі мали такий охайний вигляд, що, здавалося, були зробленими з пластику. Велика сосна кидала на землю широку тінь. Звідси відкривався краєвид, але куди око сягало, не було видно жодного людського житла. Тенґо дійшов висновку, що в такому незручному місці побудувала свою домівку людина, яка, напевне, не любить ні з ким спілкуватися.

З гуркотом відчинивши незамкнені вхідні двері, Фукаері зайшла всередину й подала знак Тенґо йти за нею. Ніхто не вийшов їм назустріч. У просторому тихому передпокої вони роззулись і пройшли начищеним до блиску холодним коридором до вітальні, з вікна якої відкривалася панорама гірської гряди. Видніла, відбиваючи сонячне проміння, і звивиста річка. Чудовий краєвид, але насолоджуватися ним Тенґо не мав настрою. Фукаері посадила його на великий диван, а сама, нічого не сказавши, вийшла. Диван відгонив старовиною. Та якою, Тенґо не здогадувався.

Вітальня мала страшенно непоказний вигляд. На низькому столі, зробленому з грубої дошки, не було нічого. Ні попільнички, ні скатертини. На стінах — жодної картини. Ні годинника, ні календаря. Не було і серванта. Ні журналів, ні книжок. Лише постелений на підлозі старий вицвілий килим невідомого візерунка й такий же старий великий, немов пліт, диван і три м'які стільці. Стояла також велика відкрита грубка, але без жодного сліду, що в ній останнім часом щось горіло. Хоча стояла середина квітня, в кімнаті панував холод. Здавалось, ще не вивітрилася холоднеча, що зібралася за зиму. Видно, вже минуло багато часу, відколи господар твердо вирішив нікого не приймати в цій кімнаті. Повернулася Фукаері й так само мовчки сіла поруч Тенґо.