Читать «1Q84. Книга перша» онлайн - страница 232

— Який сон, наприклад?

— Ну, наприклад, сон про хатину в лісі.

— Про хатину в лісі, — повторив Тенґо. Він подумав про людей у лісі. Про гіляків, карликів, Фукаері. — Яка це хатина?

— Ти справді хочеш послухати мою розповідь? Тобі не буде нудно слухати про чужий сон?

— Зовсім ні. Я готовий слухати, — щиро сказав Тенґо.

— Я йду сама лісом. Не таким глибоким і зловісним, у якому загубилися Гензель і Ґретель. Не густим і досить світлим. Надворі тепло. Іду пополудні в радісному настрої. Коли це бачу перед собою хатину з димарем і невеличким ґанком. Вікна в ній завішані крапчастими фіранками. Одним словом, хатина з приємним зовнішнім виглядом. Стукаю у двері і кажу: «Добридень!». Відповіді нема. Ще раз стукаю, сильніше — двері самі відчиняються. Стояли незачиненими. Заглядаю в хатину, попереджаючи: «Добридень! Тут хтось є? Я заходжу». — Ніжно погладжуючи яєчка, подруга дивиться на Тенґо. — Розумієш мій настрій?

— Розумію?

— В хатині одна кімната. Дуже простої будови. Невеличка кухня, ліжко, їдальня. Посередині — піч, на столі — акуратно розставлені страви для чотирьох осіб. З тарілок піднімається гаряча пара. Однак у кімнаті нема нікого. Їжа готова, але тоді, коли всі збиралися сідати за стіл, щось сталося — наприклад, раптом з'явилося чудовисько, — вони повтікали надвір. Але стільці не поперекидувані. Все мирне, на диво буденне. І тільки людей нема.

— Які страви були на столі?

Подруга задумалася.

— Не можу пригадати. Які страви? Та не в цьому проблема. Річ у тому, що вони гарячі, щойно приготовані. Так чи інакше, я сідаю на один стілець і чекаю повернення сім'ї, що мешкає в цій хатині. Мушу їх чекати. Чому, не знаю. Оскільки це сон, то все можу пояснити. Можливо, хочу, щоб мені показали дорогу додому або щось дістати. В усякому разі, я чекаю на них. Однак ніхто не приходить. Їжа все ще парує на столі. Дивлюсь на неї і відчуваю, що страшно хочу їсти. Але поки їх нема, я не можу самовільно торкатися її. Мабуть, так думаю?

— Гадаю, що так, — відповів Тенґо. — Та оскільки йдеться про сон, то я не дуже певний у цьому.

— А тим часом починає смеркати. Стало темно і в хатині. Ліс навколо швидко погустішав. Хочу запалити лампу, але не знаю, де вона. Поступово я починаю хвилюватися. І раптом помічаю дивну річ — їжа нітрохи не перестає парувати. Час минає, а вона залишається гарячою. І я починаю дивуватися. Щось тут не так. На цьому сон кінчається.

— І що сталося потім, не знаєш?

— Думаю, щось, напевне, сталося, — відповіла подруга. — Уже смеркнулося, а я, не знаючи дороги назад, сама-одна залишилася в загадковій хатині. Щось має статися. Здається, щось не дуже приємне. Та завжди на цьому сон закінчується. І так повторюється не один раз.

Переставши гладити яєчка, подруга притулилася щокою до грудей Тенґо.

— Можливо, цей сон на щось натякає?

— Наприклад, на що?

Вона не відповіла на запитання Тенґо. А натомість запитала:

— Тенґо-кун, ти хочеш послухати найстрашнішу частину цього сну?

— Хочу.

Вона глибоко зітхнула, а Тенґо відчув, ніби на його соски подув поривчастий вітер, що пробився крізь вузьку протоку.