Читать «1Q84. Книга перша» онлайн - страница 224
Харукі Муракамі
— Це чудово, — сказала Аюмі. — Я рада про це чути.
— А у вас було по-іншому?
Завагавшись, Аюмі ледь-ледь знизала плечима. А потім сказала:
— Правду кажучи, до мене кілька разів чіплялися. В дитинстві.
— Наприклад, хто?
— Старший брат і дядько.
Аомаме нахмурилася.
— Брат і родич?
— Так. Тепер обидва вони працюють у поліції. Недавно дядька відзначили як кращого поліцейського. За те, що впродовж тридцяти років зробив великий внесок у безпеку району й оздоровлення суспільного середовища. Газета навіть надрукувала, що він допоміг безголовій сучці з цуценятком, що розгубилася на перехресті.
— І до чого вони вас примушували?
— Пісюна в рот брати.
Обличчя Аомаме ще більше зморщилося.
— Брат і дядько?
— Звичайно, окремо. Я тоді мала десять років, а брат — п'ятнадцять. А дядько разів два чи три, коли у нас зупинявся.
— А про це ви комусь казали?
Аюмі кілька разів хитнула головою.
— Ні, не казала. Вони мене лякали — мовляв, як скажеш, то начувайся. Але й без погрози я знала, що цього не треба робити, бо все одно вилають мене, а не їх. Боялася цього, тому й мовчала.
— І матері не казали?
— Особливо матері, — сказала Аюмі. — Бо мати здавна заступалася за брата, а в мені розчарувалася. Бо я була незграбна, негарна, товста й не могла похвалитися особливою успішністю у школі. Мати хотіла мати зовсім іншу дочку. Миловиду, як лялечка, струнку дівчину, яка відвідує балетну школу. Напевно, прагла того, чого не мала.
— А тому ви не хотіли ще більше її розчаровувати?
— Саме так. Мені здавалося, що вона ще більше зненавидить мене, якщо розповім, що робив брат. Вона завжди знаходила в мені якусь причину замість того, щоб нападати на брата.
Аомаме обома руками розім'яла зморшки на обличчі. «Після того як у десятирічному віці я заявила, що зрікаюся віри, — згадувала вона, — мати перестала зі мною розмовляти. В разі потреби передавала записку. Та й я перестала бути її дочкою. Залишилася тільки „відщепенкою“. Тоді я пішла з дому».
— Але вони вас не ґвалтували? — запитала Аомаме.
— Ні, — відповіла Аюмі. — Я такого не витримала б. І вони так багато не хотіли.
— І зараз ви зустрічаєте того брата і дядька?
— Коли я влаштувалася на роботу, то пішла з дому, і зараз майже не бачуся з ними. Та оскільки працюю з ними в одній установі, то іноді важко їх уникнути. І тоді я по-своєму всміхаюся. Погіршувати стосунки не хочу. Та й вони, напевне, вже не пам'ятають про це.
— Не пам'ятають?
—
— Звичайно, — погодилася Аомаме.
— Так само буває в історії з масовим убивством.
— Масове вбивство?
— Той, хто зробив його, знайде логічне виправдання і постарається забути. Відвернути очі від того, чого не хоче бачити. А от жертва не може забути. Очей не відверне. Пам'ять перейде від батьків до дітей. Аомаме-сан, світ — це нескінченна боротьба між пам'яттю однієї та протилежної сторін.
— Справді, — погодилася Аомаме. Потім злегка насупилася.