Читать «1Q84. Книга перша» онлайн - страница 209

— Та й звідки, власне, береться стільки грошей? — засумнівалася Аюмі. — Адже самим вирощуванням і продажем редьки та моркви такої суми не розстараєшся.

— Секта домагається пожертв від своїх вірних.

— Можливо, але цього, гадаю, не досить. Напевне, звідкись надходить така купа грошей. Крім того, виявилася ще одна тривожна інформація. Мабуть, вона вас, Аомаме-сан, зацікавить. У секті разом з батьками живе багато дітей, які загалом відвідують місцеву школу, але чимало з них через певний час перестають у ній з'являтися. Початкова школа, у якій освіта обов'язкова, вимагає, щоб діти її відвідували, але в секті з цим не рахуються, а заявляють, що «серед дітей є такі, що не хочуть ходити до школи». Мовляв, таких дітей ми самі навчаємо, тож про їхню освіту нема чого турбуватися.

Аомаме згадала про своє відвідування початкової школи. А тому розуміла небажання дітей секти ходити до школи. Бо в такому разі ними нехтують і знущаються як із чужаків.

— Можливо, вони почуваються незатишно в місцевій школі, — сказала Аомаме. — Тож у тому, що вони не ходять до школи, нема нічого дивного.

— Однак, за словами їхніх учителів, більшість дітей батьків-сектантів, хлопці й дівчата, начебто мають психічні проблеми. Спочатку вони поводяться, як звичайні безтурботні діти, але з переходом у старші класи стають щораз мовчазнішими, байдужішими, вкрай емоційно загальмованими і нарешті покидають школу. Проходять через такі самі етапи й показують подібні симптоми і діти із «Сакіґакі». А тому вчителі мимоволі задумуються і тривожаться їхньою долею. У якому, власне, стані опиняються діти після того, як перестають з'являтись у школі й безвилазно перебувають на території секти? Чи вони здорові? Однак зустрітися з ними вчителі не можуть. Бо стороннім людям заходити туди заборонено.

«Такі ж симптоми в Цубаси», — подумала Аомаме. Крайня емоційна загальмованість, байдужість і майже повна мовчазність.

— Аомаме-сан, ви часом не підозрюєте, що в «Сакіґакі» знущаються з дітей? Організованим чином. І, можливо, також ґвалтують.

— Але ж бездоказова підозра простого громадянина, мабуть, не є підставою для втручання поліції.

— Це правда. Бо поліція — неповоротка державна установа. Начальство думає лише про свою кар'єру. А інші, не такі, ставлять собі за мету безпечно дослужитися до того, щоб після відставки перейти у напівдержавну або приватну корпорацію. А тому небезпечних, гарячих справ уникають. Можливо, вони піцу їдять лише після того, як вона охолоне. Якби можна було назвати жертв і на суді дати свідчення, то все пішло б по-іншому, але так зробити, мабуть, важко.

— Справді. Мабуть, важко, — погодилася Аомаме. — Та, в усякому разі, дякую. Ваша інформація мені дуже корисна. Гадаю, треба вам якось віддячити, чи не так?

— Якщо так, то, може, найближчим часом знову подамося удвох на Роппонґі? І забудемо всі наші клопоти.

— Згода, — відповіла Аомаме.

— Я так і думала, — сказала Аюмі. — До речі, ви не хотіли б погратися з наручниками?