Читать «1Q84. Книга перша» онлайн - страница 145

Задумавшись на хвилину, Аомаме кивнула.

— Не зовсім, але поки що робитиму так, як ви кажете.

Господиня всміхнулася. І ковтнула квіткового чаю.

— На банківський рахунок грошей не кладіть. Бо податкова служба запідозрить, якщо про них дізнається. Готівку зберігайте в абонементному сейфі банку. Колись стане у пригоді.

— Так і зроблю, — пообіцяла Аомаме.

Коли, повернувшись з клубу, Аомаме готувала вечерю, задеренчав телефон.

— Аомаме-сан! — сказав хрипкуватий жіночий голос. Це була Аюмі.

Приклавши слухавку до вуха, Аомаме простягла руку й, зменшивши вогонь на плиті, спитала:

— Ну, то як просувається поліцейська робота?

— Виписую квитанції за порушення правил паркування і псую людям настрій. Працюю старанно, не так, як чоловіки.

— Це найголовніше.

— А ви, Аомаме-сан, що зараз робите?

— Готую вечерю.

— Завтра маєте вільний час? Як настане вечір…

— Маю, але не збираюся робити того, що недавно. Бо даю своєму організму трохи перепочити.

— Так, і мені це не завадить. Просто я зараз подумала, що хотіла б з вами зустрітись і трохи погомоніти.

Аомаме на мить задумалася над сказаним. Але відразу нічого не вирішила.

— Послухайте, я зараз зайнята — тушкую овочі, — сказала вона. — Ви не могли б подзвонити ще раз за півгодини?

— Гаразд. Ще раз подзвоню за півгодини.

Поклавши слухавку, Аомаме закінчила тушкувати овочі. Потім приготувала суп з місо та пророслими соєвими бобами й з'їла все це разом із нечищеним рисом. Випила півбанки пива, а решту вилила в умивальник. Коли помила посуд і, сівши на дивані, передихнула, знову зателефонувала Аюмі.

— Я подумала, що було б добре разом повечеряти, — сказала вона. — Бо завжди їсти самій нудно.

— А хіба ви завжди їсте самі?

— Я мешкаю в гуртожитку на повному пансіоні, а тому за їдою завжди всі між собою гучно перемовляються. А мені іноді хочеться посмакувати чимось особливим у тихій атмосфері. Де-небудь у модному ресторані. Але самій іти туди не хочеться. Розумієте мій настрій?

— Звичайно.

— Але в такий час навколо нема людини, з якою я могла б разом пообідати. Ні чоловіка, ні жінки. Загалом усі схожі на завсідників якоїсь убогої пивнички. І от я подумала, чи не можна було б піти кудись з вами. Вас це не обтяжить?

— Та ні, зовсім, — відповіла Аомаме. — Гаразд, підемо кудись перекусити чогось смачного. Бо я теж давно цього не робила.

— Справді? — запитала Аюмі. — Це чудово!

— Завтра підходить?

— Так, завтра в мене якраз вихідний день. А гарний ресторан десь знаєте?

Аомаме назвала французький ресторан у Ноґідзака.

Почувши цю назву, Аюмі затамувала подих.

— Аомаме-сан, а хіба це не страшно відомий ресторан? В одному журналі я читала, що там ціни непомірно високі й стіл треба замовляти за два місяці наперед. З моєю зарплатою, гадаю, мені нема туди дороги.