Читать «"Грант" викликає Москву» онлайн - страница 53

— Я ждав, що ви спитаєте прізвища і адреси цих комуністів, — усміхнувся Савченко.

— Це ми узнаємо самі, — недбало кинув Релінк.

— Не маю сумніву. — Савченко затягнувся димом цигарки і додав: — Але якщо у вас виникнуть труднощі, ми допоможемо, тільки скажіть.

Релінк вилаявся про себе. І надала ж лиха година самому відрізати можливість зараз же спитати прізвища комуністів, що залишилися в місті.

А Савченко в цей час думав про те, що його співрозмовник, мабуть, не такий уже й хитрий і легко впадає в фанаберію. Він збирався вже сьогодні кілька прізвищ обміняти на деякі привілеї для членів своєї організації, а справа явно затягувалась.

— Що у вас до мене ще? — спитав Релінк.

— Мені хотілося б ще тільки висловити побажання, щоб ви й інші окупаційні власті, добираючи працівників для різних потреб, віддавали деяку перевагу нашим людям. Ото й усе.

— Особисто я обіцяю, — заявив Релінк. — А щодо інших окупаційних інститутів, то вам, очевидно, доведеться встановити контакт і з ними.

— Мені цього не хотілося б робити. Щодо цього бажано б мати вашу авторитетну рекомендацію. Ви могли б, наприклад, повідомити мою адресу кому треба, тоді я знав би, Що назріваючий контакт ви схвалили. Словом, поки що мені хотілося б мати справу тільки з вами.

— Я подумаю про це, — відповів Релінк. — Прошу вашу адресу, а заодно й документи, які підтверджують ваші повноваження.

Савченко неквапно добув з кишені акуратно складений папір і подав Релінку.

Це виявився цілком офіційний документ, підписаний самим Бандерою і на його особистому бланку. В ньому було навіть звернення до німецьких окупаційних властей «всіляко допомагати Савченку І. І. у виконанні ним високого національного обов’язку».

Релінк повернув документ.

Савченко сказав:

— Моя адреса: Першотравнева вулиця, двадцять дев’ять, спитати Явдоху Іванівну.

Релінк записав адресу й подякував Савченкові за корисний візит.

— Я хотів би, перед тим як попрощатися, внести в наші взаємини додаткову ясність і для цього кажу: до побачення, пане Релінк. — Савченко люб’язно посміхнувся.

Релінку нічого не залишалося, як теж усміхнутись і сказати:

— До побачення, пане Савченко.

У кабінет заглянув Брамберг, він без слів запитував, що зробити з відвідувачем.

— Випусти його і зараз же зайди до мене, — наказав Релінк.

Повернувшись, Брамберг уже розумів, що в чомусь провинився, і віддано дивився в очі Релінку.

— Звідкіля він узнав моє прізвище? — холодно спитав Релінк.

— Коли я сказав йому, що ви зараз приїдете, він спитав, як до вас звертатись. І я сказав йому: «пан Релінк», от і все.

— Осел! — тихо промовив Релінк. — Запам’ятай цей випадок на весь час, коли я ще тебе терпітиму.

— Запам’ятаю, — виразно мовив Брамберг. — Я можу йти?

— Машину до під’їзду, — наказав Релінк.

— Уже стоїть.

— Тоді йди під три чорти!

— Слухаюсь, пішов. — Брамберг круто повернувся і, карбуючи крок, попрямував до дверей.

Розділ 13

Окупанти цупко брали до своїх рук все, в тому числі й тих, хто лишився на заводі. Німецькі спеціалісти, за невеликим винятком, добре знали справу й пильно стежили за роботою росіян. Всі заводські інженери, а їх кінець кінцем набралось близько десятка, працювали пліч-о-пліч з німецькими. В цих умовах саботаж майже виключався, його б негайно виявили, тим більше, що нові хазяї чекали саботажу і були на сторожі. А для Шрагіна видимість його сумлінної роботи була єдиною можливістю міцно закріпитись і легально жити в місті.