Читать «"Грант" викликає Москву» онлайн - страница 5

Опівдні на невеликій висоті пролетів над пароплавом німецький літак і зник за протилежним берегом.

— Повітря! Повітря! — загукав матрос, що стояв на носі пароплава.

Коли почулися вигуки матроса і залунали гудки, бабуся дрібно і часто перехрестилась, пригорнула до себе дітей. Перехрестився і Павло Ілліч Сніжко. Він зробив це звично, неквапно, із зосередженим виглядом. У цей час літак знову появився над річкою. Він швидко наближався, і, коли був уже зовсім близько, пароплав різко розвернувся впоперек річки. Літак, з диким ревінням шугнув далі. Дві бомби збурили воду. Вдарила повітряна хвиля, пароплав дуже хитнуло. Під час нової атаки льотчик відкрив огонь з кулеметів. Шрагін бачив, як стрімко наближались розпороті на воді дві виблискуючі доріжки. Він затамував подих, напружив м’язи і мимовільно заплющив очі. Але капітан знову скомандував крутий поворот, і тільки одна доріжка пройшла навскоси через ніс пароплава. Там дико закричав поранений хлопець років шістнадцяти. Куля пробила йому руку вище ліктя. Хлопець з жахом дивився на свою рану, з якої юшила кров, і кричав…

Шрагін знову зійшов на місток. Капітан, наче й не було нічого, стояв, обіпершись грудьми на поручні, і дивився на берег, що пропливав мимо. Шрагін хотів сказати цьому славному старому слова вдячності, щось сердечне, щире, але вимовив тільки:

— Здорово все вийшло.

— Кому здорово, а кому кров, — не обертаючись відповів капітан і раптом заговорив сиплим голосом, захлинаючись: — Що ж це таке, скажіть мені? Він же, сволота, знає, бачить, що посудина моя не військова, що набита вона жінками, дітьми, — знає, а б’є, б’є! Я тільки за останні два рейси тридцять сім небіжчиків на берег здав. Я їх стільки за все своє життя не бачив. А ви кажете — здорово. Як тільки язик у вас повернувся? Зраділи, що самі живі зосталися? Недобре, дорогий товаришу, недобре!

Увечері прибули в Дніпропетровськ. На затемненій пристані нікого не було. Тільки матроси, які взяли причальні кінці. Над містом гойдалась заграва великої пожежі. Коли пароплав притиснувся до причальної стінки і його машини зупинились, запала суцільна тиша.

— З пароплава нікому не сходити, — об’явив капітан з містка.

— Це ж наша кінцева! — тривожно крикнув хтось з корми.

— Все одно без наказу не сходити, — голосно повторив капітан. Незабаром він пройшов повз Шрагіна до трапа, сутулий, в куцому кітелі і в пом’ятому форменому кашкеті. Потім на пароплав піднялися дві дівчини в білих халатах. Вони забрали пораненого хлопця.

До Шрагіна підійшов Павло Ілліч Сніжко.

— Шукаю вас, діло є, — сказав він тихо і, оглянувшись на всі боки, говорив далі ще тихіше: — Чи не зійти б нам тут? Люди кажуть, що нижче по Дніпру німець лютує, топить пароплави попадя, а звідси нам до нашого міста якихось двісті кілометрів. Підхопимо лівачка, разом і розплачуватись легше, і, як не є, в дорозі буде нас двоє чоловіків, га?

Шрагін одразу погодився.

Уже понад годину сім’я Сніжка і Шрагін сиділи на клунках біля воріт пристані. Павло Ілліч пішов діставати машину, і тепер усі нетерпляче ждали його. Найбільше нервувала дружина Сніжка.