Читать «"Грант" викликає Москву» онлайн - страница 44

— Я вже зараз все це прекрасно розумію, — твердо і переконано відповів Шрагін.

— Тоді, хайль Гітлер! — несподівано гаркнув генерал і викинув уперед руку.

Шрагін, трохи почекавши, теж підняв руку і неголосно промовив:

— Хайль… Гітлер!

— Браво, І-гор! Ви перший росіянин, який переді мною привітав геній фюрера…

Емма Густавівна знову спробувала відвести розмову від політики, яка її завжди лякала. Вона попросила розповісти, як виглядає її родич фон Аммельштейн. І раптом генерал Штромм знову закричав:

— До речі, от і ваш родич, фрау Реккерт, теж недозволено довго одвертав носа вбік. Коли я одружився з його племінницею, я, природно, ввійшов в його дім. Бувало, прийдемо з дружиною в гості. Я — хайль Гітлер! А він — здрастуй, дорогий мій друже. Я все розумів і з побоюванням для себе терпляче очікував, що буде далі. І тільки коли ми прибрали до рук Австрію, Чехію, Польщу, Францію і я якось прийшов до нього додому і сказав: «Хайль Гітлер!», він, нарешті, відповів теж: «Хайль Гітлер!» І тоді я обняв його і сказав: «Дякувати богові, тепер ми справді родичі». Але хіба я можу забути, що він визнав фюрера тільки після того, як фюрер подарував йому Європу? Ось він, — генерал кивнув на Шрагіна, — навіть він зрозумів усе значно раніше…

Незабаром генерал поїхав. Прощаючись, він сказав Еммі Густавівні, щоб вона не боялась ніяких утисків з боку окупаційної влади.

— Всіх, кого треба, я попередив, — сказав він. — Однак я і мої друзі залишаємо за собою право ходити до вас в гості. І ви вже зрозумійте, будь ласка, нас, тих, що опинилися на чужині. Для нас ваша домівка, як острів у чорному океані.

— Прошу вас, не соромтесь, — белькотіла Емма Густавівна.

Генерал поцілував їй руку.

— Ради бога, не проводжайте мене, — сказав він. — Я вже відчуваю себе тут як дома.

Грюкнули зовнішні двері, заревів мотор автомобіля, і все затихло.

Емма Густавівна збентежено дивилася на Шрагіна.

— Все-таки це жахливо! — промовила вона втомлено. — Мені іноді здається, що я бачу все це уві сні.

Розділ 11

Зіна — так звали дівчину, що працювала на біржі, — виховувалась у дитбудинку. По закінченні семирічки в дитбудинку вона приїхала в це місто, почала працювати прибиральницею в лікарні і зразу ж поступила в школу медсестер. Закінчити школу перешкодила війна.

Зіна пішла в військкомат, намагалася потрапити до армії, але замість цього її відправили рити оборонні споруди. Так вона залишилась у місті.

На біржі, куди влаштувалася Зіна, було два начальники: один — німецький, недосяжний для Зіни, похмурий німець із штучним скляним оком — пан Харнікен; другий — росіянин, в недалекому минулому завідувач міською лазнею, Про-хор Васильович, який прийняв Зіну на роботу і називав її тепер не інакше, як дочка. А Зіна поза очі називала його Лягавим — за те, що він немов нюхом чув, коли наближався пан Харнікен. Тоді в нього зразу піднімалось вухо, він весь ставав зовсім іншим, схоплювався з-за стола, втягував живіт і віддано дивився на двері. Саме в цю мить з’являвся німецький директор.