Читать «"Грант" викликає Москву» онлайн - страница 41

— Найміцніше почуває себе Федорчук, — говорив Григоренко тихим, приглушеним голосом. — По-моєму, дуже у нього вдало з молодичкою вийшло…

— Уникайте давати свої оцінки. Тільки факти, і якомога коротше, — перебив його Шрагін.

Григоренко образився, замовк. Потім вів далі уривистими фразами. З його розповіді Шрагін з’ясував, що всі товариші — один гірше, інший краще — закріпились. Проте лишалося тривожним становище з роботою. Всі запитували, чи варто просити роботу через біржу праці. Димко звідкілясь довідався, ніби всіх, хто молодший, біржа заносить в окремий список на відправлення в Німеччину.

— Звідкіля він це знає? — спитав Шрагін.

Григоренко усміхнувся:

— Знову ж таки дівка одна є, на біржі працює. Димко з нею познайомився у Федорчука.

— Федорчук цю дівчину теж знає? — спитав Шрагін.

— Краще її знає Федорчукова… ну, як її… ну, наречена, чи що, не знаю.

— Яке у Федорчука враження про неї?

— Я не питав.

— Даремно.

— Мені ж про неї не Федорчук сказав, а Димко.

— Що він сказав?

— Та він наче пожартував, спитав: чи не варто йому, як Федорчукові, бойову подругу завести?.. І розповів про цю саму… ну, дівчину.

— Що він розповів про неї?

— Сказав, що з виду вона гарна, — трохи усміхаючись, відповів Григоренко. — Сказав, весела, їй усе байдуже.

— Ви в нього нічого не запитували?

— Ні.

— Передайте Димкові мій наказ: познайомитися з нею ближче, все про неї з’ясувати — з якої родини, чому залишилась, що думає. У середу ввечері ми знову зустрінемось за розкладом. До речі, як у вас з роботою? — спитав Шрагін.

— Думаю поки що обійтись. Сім’я, в якій я живу, забезпечена — кустарі, одним словом. Хазяїн ходив у міський магістрат, зареєстрував там свою сім’ю і мене теж, сказав, що я його робітник, і ніяких запитань з цього приводу не було.

— Обережніше, Григоренко, як тільки помітите найменше ускладнення, — негайно влаштовуйтесь.

— Я весь час напоготові, Ігоре Миколайовичу.

— Надіюсь на це. Ну, пора прощатись. До побачення. Шрагін дивився йому вслід, і на душі було неспокійно.

Він думав про те, що його бойові товариші вміння і досвід набуватимуть тільки тепер, коли боротьба вже почалась. А наука ця непроста: найменша помилка коштуватиме життя. Оцей же Григоренко. Зараз він наче не боїться, але він і не розуміє, що в їхньому становищі обережність — це зовсім не боягузтво. Його доведеться вчити ще й діловитості і навіть умінню говорити коротко і точно висловлювати свої думки — для зв’язківця це дуже важливо… «Ну що ж, вчитимемося всі разом», — подумав Шрагін, встав з лавки і кружною дорогою попрямував додому. Деякий час Федорчук віддалеки супроводжував його, перевіряючи, чи ніхто не стежить.

Шрагін ішов безлюдними вулицями, що вже поринули у присмеркову синизну, і думав, як дивно влаштована людина. І трьох років нема, як він за наказом партії залишив роботу інженера-суднобудівника і став чекістом. Хіба міг він тоді подумати, що колись опиниться в цьому зайнятому ворогом місті, очолюватиме тут цілу групу і провадитиме таємну боротьбу? Але це вже сталось, він уже працює. І робота, хоч би якою небезпечною вона не була, є як і всяка робота — до неї, виявляється, можна звикнути, і в ній є свої робочі будні…