Читать «"Грант" викликає Москву» онлайн - страница 25

— Більше нічого не робити.

— Ясно, Ігоре Миколайовичу.

— Все. До побачення.

Григоренко зник у темряві…

Дома Шрагіна ждали, запросили до столу вечеряти. Побачивши гарячу яєчню з салом, що шкварчало, Шрагін відчув такий голод, що йому нелегко було додержувати звичаю і їсти спокійно. Він бачив, що між Еммою Густавівною і Лілею встановився мир. Однак ніщо не свідчило про збирання в дорогу.

— Ну як, Ігоре Миколайовичу, ваші справи? Залишаєтесь? — спитала Емма Густавівна.

— Як і раніше, нічого невідомо, — засмучено відповів Шрагін, непомітно стежачи за Лілею. — Заводське начальство вже драпонуло, і ніхто слова мені не сказав. Спробую завтра вибратись сам, світ не без добрих людей.

Ліля сказала, підкреслюючи кожне слово:

— А ми з мамою вирішили звіритися на милість фашистів.

— Ну що ж, бог не викаже, свиня не з’їсть, — усміхнувся Шрагін.

Емма Густавівна з обуренням почала розказувати про те, як на її очах якісь люди грабували промтоварний магазин.

— Оце найжахливіше, найжахливіше, — говорила вона з гіркотою. — Німці цього ніколи не зрозуміють, ніколи.

— Ну що ви, вони самі безпардонні грабіжники, — зауважив Шрагін.

— Неправда! — вигукнула Емма Густавівна.

— Мамо! — застережно крикнула Ліля.

— Авжеж, авжеж, — виправила себе Емма Густавівна. — Німецькі фашисти — це бандити, але ж вони й не німці. В усякому разі, не ті німці, які шанують Гете і Шіллера.

— І Гейне, — додав Шрагін.

— Ну ні, знаєте, — запально заперечила Емма Густавівна. — Гете не можна рівняти з Гейне. Гете поет Німеччини, а Гейне, якщо хочете, її суддя, а судді ніколи не бувають такі популярні, як поети.

— Так, можливо… — неуважно промовив Шрагін, думаючи в цей час про те, що хазяйка зовсім не така проста, як здалося йому раніше. І ще про те, яка велика й таємнича сила крові.

— Залишайтесь! Мама допоможе вам розібратися в німцях, — насмішкувато сказала Ліля. — Це ж так цікаво — з’ясувати, хто з них любить Гете, а хто Гейне і чому.

— Ти, Лілі, нестерпна, — Емма Густавівна доторкнулася пальцями до скронь і вийшла з вітальні.

Ліля підвела голову. Очі її тепер були зовсім сухі, і вона дивилася на Шрагіна з благанням.

— Залишайтесь, — пошепки сказала вона. — Або візьміть мене з собою.

Шрагін дивився їй в очі й мовчав.

— Я боюся зненавидіти матір — одну і єдино близьку мені людину на всій землі, — говорила Ліля далі пошепки. — Це найстрашніше за все. Розумієте ви це?

— Я все прекрасно розумію. Але я нічим не можу вам допомогти, — сказав Шрагін. — Адже я й сам у такому ж становищі…

Він підвівся, подякував за вечерю і пішов до себе в кімнату. Йому хотілося сказати дівчині щось ласкаве, заспокоїти її, бо бачив, що вона тяжко і болісно страждає. Вона не розуміє, що за все своє минуле і майбутнє життя складає тепер найвідповідальніший іспит на право називатися людиною. По-людському треба було б їй допомогти. Але не можна. Він не має права.

Шрагін уже хотів роздягтися й лягти в ліжко, та раптом подумав, що нізащо не засне. Не запалюючи світло, він відчинив вікно і сів на підвіконня. Миттю його обступили враження скінченого дня, вони наче танцювали навколо нього, і на жодному з них він не міг зосередитись. Кінець кінцем оце сум’яття вражень вилилося в гостре відчуття неймовірності всього, що з ним коїться. Під час підготовки операції в Москві і потім, коли він мчав сюди, просто не було часу задуматися до ладу над тим, як житиме й працюватиме в цьому місті. Він розумів тільки, що не може безтурботно покладатися на детальну ясність плану операції. І ось він тут, і його робота вже почалась. І все-таки надзвичайна робота! Його товариші ставляться до неї цілком спокійно, як до всякої іншої, в очах у них він не побачив і тіні сумніву. Дезертир Рубакін до уваги не береться. А сам він спокійний?.. Ні, цього він сказати не може. І справа не в допущених тут небезпечних прорахунках. Просто вже удруге в своїй не такій і довгій біографії йому доводиться ніби починати життя спочатку, не дуже ясно уявляючи собі все завтрашнє, а це не так легко…