Читать «Кинь палити!» онлайн - страница 2

—Як?

— Цього я сказати не можу.

— Ха! Чому?

— Це одна з умов контракту, який вони пропонують підписати. При зустрічі тобі все пояснять.

— Ти підписував контракт?

Маккенн кивнув.

— І тому…

— Так, саме тому, — посміхнувся Маккенн, а Моррісон подумав: “Ну ось, Джім Маккенн теж став самовдоволеною шельмою”.

— Що за таємнича корпорація? Чому я не нічого бачив про неї по телебаченню, на дошках оголошень, у журналах чи деінде?

— Їм вистачає тих клієнтів, які звертаються до них за чиєюсь порадою.

— Ти ж фахівець у галузі реклами, Джіммі. Невже ти цьому віриш?

— Вірю, — сказав Маккенн. — Вони виліковують дев’яносто вісім відсотків своїх клієнтів.

— Зачекай хвилину, — Моррісон жестом попросив іще віскі й запалив сигарету. — Тебе прив’язали й примусили палити доти, поки ти розпочав блювати?

— Ні.

— Дали тобі щось і тобі стає нудно, як тільки запалюєш…

— Ні, нічого такого. Поїдь і переконайся. — Він показав на сигарету Морріса. — Хіба сам ти у захваті від того, що палиш?

— Н-і-і, — але…

— Я кинув палити, і в мене все пішло по-новому, — сказав Маккенн. — Не певен, що так буде з кожним, але мої справи пішли на краще. Я краще став себе почувати, у мене хороші стосунки з Шарон, додалося сили, виріс, так би мовити, коефіцієнт працездатності.

— Цікаво. І все ж, не міг би ти сказати хоча б…

— Пробач, Діку. Ніяк не можу, — рішуче відказав Маккенн.

— Ти набув ваги?

— Навіть трохи забагато. — Моррісону здалося, що обличчя Джіммі Маккенна на якусь мить набуло мало не жорстокого вигляду. — Потім я її скинув і зараз майже в нормі. А колись же був худющий.

— Починається посадка на рейс № 206, вихід № 9, оголосив гучномовець.

— Мій літак, — сказав Маккенн, підводячись, і поклав на прилавок п’ять доларів. — Замов іще віскі, якщо бажаєш. І подумай, Дїку. Раджу тобі.

Пробираючись крізь натовп, Маккенн пішов до ескалаторів. Моррісон узяв картку, повагавшися, поклав її до свого гаманця й тут же про неї забув.

Картка випала з гаманця через місяць на прилавок іншого бару. Того дня він рано звільнився й відразу після обіду зайшов випити. Справи в агентстві “Мортон” були погані. Можна сказати — нікудишні.

Моррісон дав Генрі десять доларів за віскі, підняв і перечитав картку. 46-та вулиця — лише за два квартали. Стояв прохолодний сонячний день жовтня, і, може, просто для сміху…

Коли Генрі приніс решту, він допив віскі й пішов.

Корпорація “Квіттерз” містилася в новому будинку, де місячна орендна плата за службову площу була, мабуть, близькою до річної зарплати Моррісона. З довідника у вестибюлі виходило, що кімнати корпорації займають увесь поверх, а це означало гроші. Великі гроші.

Прямо з ліфта він потрапив до фойє з розкішним килимом на підлозі, а звідти до вишукано умебльованої приймальні, з широкого вікна якої було видно людський мурашник на вулиці внизу. На стільцях біля стін, устромивши погляди в журнали, сиділи троє чоловіків і одна жінка. З виду, всі вони були діловими людьми. Моррісон підійшов до столу.

— Це мені дав приятель, — сказав він, подаючи картку секретарці. — Гадаю, колишній ваш вихованець.