Читать «Кайдашева сiм» онлайн - страница 72

Iван Нечуй-Левицький

Кайдашиха перемiряла весь город упоперек, - i знов обидвi половини були однаковi.

- А що, чия тепер правда! - говорила Кайдашиха. - Ти мiряєш собi, то натягуєш, а чужому мiряєш, то стягуєш. Ти б людей соромилась! Тобi тiльки б сидiти з жидiвками в крамницях та обдурювати на аршинi людей.

- Це якийсь жiночий сажень вигадала Мотря, що стягується й розтягується, як кому треба, - сказав насмiшкувато Лаврiн.

- А отой рiжок, що в бузину ввiгнався, яким сажнем будеш мiряти? Не бiйсь, менi не оддаси? - сказала Мотря.

- То одкуси його зубами! А де ж його дiть, коли вiн вигнався на вулицю, - сказала Мелашка.

Мотря була сердита, що вийшло не так, як вона хотiла. Вона причепилась до Лаврiна за батькiвську спадщину.

- Чом же ви не роздiлили пасiки? - сказала вона.- Адже ж пасiка батькова! Гаращо все загарбали собi в руки! На Лаврiновiй половинi в садку бiльше двома грушами i однiєю яблунею.

- А ти вже й полiчила? - спитав Лаврiн.

- Авжеж полiчила, i своїм не поступлюсь. Садок не твiй, а батькiвський, - сказала Мотря.

- То пересади на свою половину! - -крикнув Лаврiн.

- Який їх чорт подужає пересадить! Пересадиш, то пiдвередишся, - сказала Мотря.

- О, пiдвередишся. Мотре, коли Карпо не поможе, - сказав, смiючись, Лаврiн.

- Вже хоч i пiдвереджусь, чи нi, а таки свого. I докажу, - гукнула Мотря i вдарила кулаком об кулак, - ходiм лиш зараз у волость, нехай нас волость розсудить, а не ти з свекрухою. Дайте, лишень, нам половину пасiки, а як нi, та бери, Карпе, сокиру та й рубай грушi. Я вам свого не подарую, - кричала, аж сичала Мотря.

- Та подивись, лишень, на твоїй половинi все старi грушi, а на моїй - щепи! - сказав Лаврiн.

- Мотря каже правду: ви нам дайте половину пасiки, половину овець та свиней, - сказав Карпо.

- Овва, який розумний! Забери ще половину котiв та собак! - кричала Кайдашиха. - А батька хто лупив у труди? Лаврiн хоч батька не бив.

- Не бив, тiльки не слухав! - сказав спокiйно Карпо.

- А ти забув, що я ще живу на свiтi? I я маю якесь право на батькове добро. Ти ладен, мабуть, мене живою в землю закопати! - говорила Кайдашиха. - Ти хочеш з своєю Мотрею мене, сироту, скривдить? Нi, Карпе, нехай нас громада розсудить!

- Як громада, то й громада! Ходiм в волость, бо я своєю часткою не поступлюсь, - сказав Карпо.

Карпо з Лаврiном та з Кайдашихою пiшли в волость, а Мотря з Мелашкою зостались у дворi коло волостi.

Волость присудила Лаврiновi та матерi батькiвське добро, бо Карпо вже забрав свою частку ще за живоття батька. Як почула це Мотря, то трохи не скрутилась i наробила крику пiд волостю.

Од того часу мiж Кайдашенками й їх жiнками не було миру й ладу. Карпо й Мотря посердились з Лаврiном та з Кайдашихою i перестали заходить до їх у хату.

- А що, Мотре, виграла? Здобрiй тим, що тобi волость присудила, - дражнилась стара Кайдашиха з Мотрею.

- Дражнiть уже, дражнiть, як ту собаку, - говорила Мотря i трохи не плакала от злостi.