Читать «Не судилось (панське болото)» онлайн - страница 8
Михаил Петрович Старицкий
Жозефіна. Ах, се фі сама!.. Я шкаль madamе.
Іван Андрійович. Чого ви такі смутні? Ходіть побалакаємо!
Жозефіна. Qu'est-ce-que c'est! баляка?
Іван Андрійович. Хе-хе-хе! Парле... парле...
Жозефіна. Оuі? Баляке?
Іван Андрійович. Та йдіть-бо, сядемо тут та гарненько, любенько і поговоримо.
Жозефіна. Мне не мошна... очень трудно, bien difficile...
Іван Андрійович. Чого там трудно? Ви не лякайтесь; потрошку...
Жозефіна. Нет трошка... моя трошка не може.
Іван Андрійович. О, бодай вас!.. А як же? Ось сідайте!
(Сідають на дереві.)
Які в вас славні ручки!
(Входить Харлампій і крадеться тихо.)
Жозефіна (не дає руки). М-eur, vous mе faites des compliments?
Іван Андрійович. І очки славні... чим ви їх закаляли?
Жозефіна. Соmment?
Іван Андрійович. А подивіться, які чорні! (Хоче обняти).
(Харлампій кашляв.)
Жозефіна (встає). Я так не хотіль! Lissez moi franquille!
Вихід IX
Ті ж і Харлампій.
Іван Андрійович (з досадою). Чого тобі треба?
Жозефіна хутко пішла.
Харлампій. Та там, вельможний пане, люде прийшли.
Іван Андрійович. А чого їм?
Харлампій. Загнали на спашу гусей, чи що.
Іван Андрійович. Ага! Побалакаємо, побалакаємо, голубчики, лебедики!
Пішли.
Вихід Х
Пашка і Катря виходять з кінця кону по той бік баркану.
Катря (зупинившись коло хвіртки). Ну, іди ж ти, а я тут почекаю.
Пашка. Ходім разом.
Катря. Не піду.
Пашка. Чому? Туди всі ходять; он до того будинку: там і школа.
Катря. Я й тут постою.
Пашка. Чого ти боїшся? Не вкусить. От розкажеш і за матір - чим і як слаба.
Катря. Та про це діло, то, може б, до знахарки краще...
Пашка. То таки лікар, вчений, а то... Он і люде всі дякують, що пособля.
Катря. Та я тим тебе і послухала, що ти про матір нагадала, а сама б зроду не насмілилась...
Пашка. То й добре: от і за матір порадимось, і прогуляємось до Росі, бо ти все дома та дома, - аж заниділа.
Катря. Гуляти - то дарма; а от лікар чи й піде? Ми бідні...
Пашка. Що ти? Він такий добрий; до самого найбіднішого піде; коло слабого аж упада, а як той не слуха, чи з'їсть, що не велене, - то й вилає добре!
Катря. Він сам тут сидить? Чи й...
Пашка (підморгує). Там і панич.
Катря. Геть!
Пашка. Та ну, справді, ходім! Адже ти хотіла й до школи ходити і про Михайла питала, що не видко, а тепер затялась!
Катря. Та ти мене й тоді на вулицю потягла і тепер...
Пашка. А може, скажеш, Михайло не гарний?
Катря. То що?
Пашка. Як одягне жупан, та дорогим поясом підпережеться, та сиву шапку набакир, - і очі б видивилась! Куди нашим парубкам до його! Вид біленький, вус чорненький, брови на шнурочку!
Катря (засоромившись). Та годі вже! Чи так закохалася!
Пашка. Хто б говорив?.. У самої тьохкає, а вона на другу!
Катря. Отакої!
Пашка. Такої ж! А як загра на гармоніку, то аж душу тягне: часом і плакать хочеться, а часом так весело серце заб'ється, що й господи!
Катря. Він і співа славно, голосно так та чуло; та все наших пісень, тільки таких, що я й не знаю... слухала б і не наслухалась!
Пашка. Бач, для тебе й співав!
Катря. Чого для мене? Так прийшлось. Знаєш, я боялась перше і слово промовити з паничем, а він - нічого, зовсім простий, ласкавий: розказує таке все цікаве, а часом смішне, і так звичайно, з великою шаною... Я потроху розбалакалась, як з парубком, та аж злякалася.