Читать «Не судилось (панське болото)» онлайн - страница 46

Вихід  IX

Михайло  і Катря. 

Катря, спотикаючись, кидається до Михайла. Спочатку веде розмову, рвучи слова, а далі, під впливом атропіну, розпалюється і навіть підживляється на силах, поки трутизна не підрізує їх в корені. Михайло, увійшовши, стоїть яку хвилину коло дверей. 

Катря. Михайло!.. Світе мій!.. Доле моя!.. Ой піддерж, бо впаду...

Михайло. Що з тобою? (Трошки чуло бере її за руку).

Катря. Прийшов-таки... пожалував...

Михайло. Ти слаба? На тобі лиця нема!

Катря. Ні, ні! У мене уже нічого не болить... я така рада, така рада, що тебе бачу... Господи, яка я щаслива, як серце мало з грудей не вискочить!

Михайло. Та як же? А Харлампію що ти казала?.

Катря. Харлампію? Зараз, зараз... тільки постой... я Харлампія не бачила...

Михайло. Як не бачила? Так це він брехав, - що ти заміж ідеш і за мною не жалієш ні крапельки?

Катря (пригадує). Не бачила... не бачила... Мене щось лаяло... Господи, усе забула!.. Тебе? Ні, ні!.. Тебе не забула... не забуду, - мій ти, мій! (Хоче обняти і, похитнувшись, трохи не впала).

Михайло. Що з тобою, Катре?

Катря. Нічого, нічого... то у мене щось у очах потемріло. Доведи мене до скамейки... Мені так весело, що ти зі мною!

Михайло. Так ти мене любиш, Катрусю?.. Так то набрехав ірод той? (Веде її, обнявши, до скамейки, що коло столу).

Катря. Чи люблю тебе?.. Аж зотліла!.. Не бійся, не бійся! Плакати більше не буду... не засмучу тебе сльозою! Я така щаслива, така щаслива, що ти коло мене... у мене все аж кипить у грудях од... щастя... Сідай тут, до мене ближче, близесенько!

Михайло (зрушений, обніма). Голубко моя, серденько! Ти вся тремтиш! Рученятка у тебе холодні як лід, а з лиця аж пашить...

Катря. Ні, ні! Я здорова... (Дивиться ни його пильно). Який ти гарний, соколе мій! Світе мій, який гарний!

Михайло. Зіронько моя! (Хоче обняти).

Катря (бере за руку). Постой, постой! Дай я на тебе надивлюсь, дай надивлюсь... щоб ніколи не забути... Брівоньки мої шовковії! Очі мої ясні та прекрасні! Вустоньки мої любі та милі! (Цілує і в очі і в уста і припада до Михайла). Не забуду вас!

Михайло (палко пригорта Її). Доле моя! Щастя моє! Я тебе кохаю так, як ніколи в світі! Всі вони брешуть! Не хочу я знати - ні батька, ні матері! З твоєї хати не вийду! Ніхто не розлучить уже нас! 

Вікна у хаті починають з ції години світитись червоним вогнем, котрий ік кінцю дії розжеврюється більше. 

Катря (якось непевно). Любиш? Ой!.. Кольнуло щось під серце!.. Дай мені до твоєї щоки притулитись...

Михайло (з страшною тривогою). Катре! Ти слаба! У тебе гарячка? (Цілує її руки і гріє їх духом).

Катря. Ні, ні! Не рушся... мені одлягло. Господи, як хороше, яке щастя!! Я не переживу його... (Важко диха). Тепер уже не... одірве... ніхто мене... до самої смерті. Діждалась-таки й я долі!

Михайло (з жахом). Ти слаба! У тебе губи посиніли... Я побіжу за лікарем...

Катря. Ні, ні! Не пущу тебе! (Пригортається). Раю мій! Осьде ти!.. (Яку хвилину сидить у щасливім забутті, а далі раптом зривається з місця). Ой смерть моя! Да-вить мене під серце!