Читать «Не судилось (панське болото)» онлайн - страница 41

Вихід  І

Катря сама. 

Катря (схилилась на стіл і довго сидить нерухомо; далі підводить голову, ніби памороки забиті). Ох, як голова болить... мов лещатами за виски здавлено... Ну, Катре, тепер що? Насміялась доля? О, як насміялась! І сліз нема; тільки очі горять... Ох! Важко й голову підняти, мов не моя... Пожила-таки я, зазнала щастя... ну й буде! 

Чути з кімнати стогін. 

Матір бідна, непритомна... положила дочка... Може, й очі закриє навіки? Так у мене все в голові крутиться, що й не пригадаю... хто мене вів?.. Упхнули в хату... накинулись... Ох! А Михайло ж де дівся? Забула... Чогось мені тільки так шкода, так жаль... аж коло серця пече!

Вихід  II

Катря і Пашка. 

Пашка (ввіходить хутко). Що там, Катре, таке скоїлось? У дворі гвалт якийсь стоїть... Чого то?

Катря. Весілля справили...

Пашка. Яке весілля? Що ти кажеш?

Катря. Так-таки: весілля... бучне, панське... Пан і пані поблагословили мене; Михайло привселюдно признав мене своєю... коханою молодою... Ну, й пані теж була дуже рада, так вітала щиро... Вся дворня на радощі збіглася... бенкет такий був!.. Мене напоїли... бач, аж голови не зведу з хмелю!

Пашка. Боже мій! Певно, лихо збилось? Ти мов з хреста знята!

Катря. Що ж? Так і треба... На таку стежку ступила, йшла на муки, ну й треба вже йти до кінця, спокутовать... Ох, тільки які ж муки! Кісточки на мені живої нема... Господи, хоч би душу мою швидче прийняв!..

Пашка. Схаменися, Катре! Не рви себе!

Катря. Ох, Парасю! Де вже мені себе рвати? Порвали вже, пошарпали мене другі!.. Як мені тяжко!.. Дай свою руку, притули до чола мені: там мов свинцю налито, мов топлять його! 

Пашка піддержує їй голову. 

Пашка. Бога ради, заспокойся! Ти вся тремтиш!

Катря. Холодно... у-ух!! Нівечили мене, Парасю... Мати моя били... А Михайло... ох-ох! (Ламаючи руки, принада до Пашки).

Пашка. Невже Михайло?

Катря. Ні... він... зас-ту-пав-ся... (Давиться словами і усміхається).

Пашка. Не побивайся-бо, голубко моя! Та коли він - звірюка такий, то я б йому очі видерла з лоба!

Катря. Та він і невинуватий... іначе, певно, не можна... Тільки навіщо було мене, дурну, дурманити? Віщувало серце мені, що не може того статися ніколи... і хотілося вірити, і не тулилося це у моїй голові... Виплакала вже я давно свої очі; уже давно по своїй надії і по собі справляю похорон... Тільки не сподівалася, щоб так немилосердно.

Пашка (обніма Катрю). Сестричко моя, лебедочко! Як мені тебе жалко! Бідна ти, безталанниця моя!.. Як я тебе просила востаннє - забути панича! Не здолала подужати серця! (Плаче).

Катря (дивиться на Пашку гостро). Тобі шкода мене? Плачеш? Правда, шкода?

Пашка. Душу б я свою вийняла за тебе!

Катря. Ну, а там не пожалували, ніхто!.. Дай мені, серце, водиці! Пече мене всередині, в роті пересохло.

Пашка (подає воду і піддержує голову Котрі). Гаряча, як вогонь, - аж пашить!

Катря. Спасибі! Ти, кажеш, була коло двору... Що там чути?