Читать «Колекція професора Стаха.» онлайн - страница 31

Омельченко на мить ніби знову відчув біль, як і тоді. Він ступив крок до того, хто його так підступно обманув. Підняв руку, тицьнув у Балабана і сказав упевнено:

— Він!

Вимовив це категоричне слово і відразу злякався — адже знав, що жде людину, яка вдарила ножем, намагаючись убити, і тільки чудом не вбила.

Подумав: а може, це почуття помсти заговорило в ньому. Він завжди вважав себе порядною і справедливою людиною. Та й хвилину тому він уявляв собі злочинця зовсім іншим — сержант відступив, зітхнув і зиркнув винувато на Козюренка.

— А може, й не він…

Полковник дивився байдуже.

— Подумайте, Омельченко, — мовив холодно. — Ми не наштовхуємо вас. Гляньте уважно ще раз: ні — то й ні…

Сержант на секунду заплющив очі. Тепер він почав з крайнього чоловіка праворуч.

Капловухий, веснянкуватий, і вираз обличчя безнадійно сумний, навіть пригнічений. Ні, не він.

Другий — чорнявий, з великими чорними очима. І це не він.

Третій — міцний хлопець, кирпатий, з хвилястим чубом і м'якими, жіночими губами. Точно не він. Четвертий… Так, він — без сумніву.

— Він! — сержант знову тицьнув пальцем у Балабана. — Так, це він!

Спочатку Балабан ніяк не зреагував на твердження Омельченка. Може, воно не дійшло до його свідомості, бо він перебував у стані прострації: стояв би зараз під дулом гвинтівки — все одно не боявся б. Але коли сержант відступив і завагався, зрадів так, що рум'янець пробився на щоках.

Та ось полковник щось сказав сержантові, — і той знову повернувся до них, їхні погляди ще раз схрестилися. Тепер Балабан зрозумів: його впізнали, і це — катастрофа…

Нараз подумав із полегкістю: він же не вбив цього міліціонера — отже, «вишки» не дадуть… Він житиме, а там видно буде. Може, попаде під амністію або втече…

Коли їх виводили, озирнувся і ще раз перехопив погляд сержанта. Опустив очі, не мав на нього злоби: така вже в них служба…

Конвоїр наказав Балабану залишитись у вузькому темному коридорі. Той обіперся спиною об холодну стіну, почухався об неї — душевна рівновага повернулася. Зрештою, те, що його опізнав міліціонер, не має вирішального значення. Адже в нього залізне алібі, яке може підтвердити сам дільничний інспектор лейтенант Хохлома.

Ця думка потішила його. Пихатий начальник піймає облизня, хоч, мабуть, гадає, що вже підчепив на гачок Льоху Балабана. Не на такого нарвався.

Коли Балабана знову привели до Козюренка, полковник одразу звернув увагу на те, як упевнено він тримається. Це трохи здивувало його, але й взнаки не подав, мовив спокійно:

— Отже, Балабан, відмагатися марно. Вас опізнали — ви вчинили напад на сержанта Омельченка, щоб заволодіти зброєю, і тяжко поранили його.

— Громадянине начальнику! — Балабан притиснув обидві долоні до серця. — Помилився ваш міліціонер, повірте, помилився. Уперше бачу його…

— Що ж, тоді з'ясуємо все по порядку.

Балабан з собачою відданістю втупився в полковника.

— Ви можете пригадати, де були ввечері десятого травня від десятої до дванадцятої години?