Читать «Колекція професора Стаха.» онлайн - страница 30

Відповів, віддано й чесно дивлячись просто в очі Козюренку:

— А на вокзалі… Іноді в парку… — не збрехав, бо саме там провів одну ніч. — У парку молодь на ніч намети ставить, вогнища розпалює. Візьмеш пляшку, приб'єшся до компанії. І тепло, і весело.

— Отже, знайомих і родичів, у яких ви могли б зупинитися, в місті нема?

— Нема, — похитав головою Балабан.

Полковник покликав конвоїра. Балабана вивели.

— Що скажете, Якове Павловичу? — запитав Шульгу.

— Треба починати з Городянки. Крутить Балабан, і щось за цим криється.

— Гаразд, мабуть, ви маєте слушність, майоре. Викликайте машину — і до Городянки. А я спробую показати Балабана сержантові Омельченку. Стріляв, правда, в Стаха не Балабан. І все ж непокоять мене ці «Любительські». Можливо, збіг обставин, але як на гріх, то й граблі стріляють…

… П'ятьох приблизно одного віку чоловіків посадили на довгій лаві попід стіною. Другим ліворуч сидів Балабан. Знав — неспроста все це, але бадьорився, навіть посміхався вдавано, проте руки у нього дрібно тремтіли, і він сховав їх між коліньми.

Зайшов полковник Козюренко з понятими. Він навіть не глянув на Балабана, став боком, наче хотів показати свою неупередженість. Та Балабан відчув таку ненависть до цього спокійного і впевненого в собі чоловіка, що ледве вгамував бажання кинутися на нього.

Увійшов сержант Омельченко. Козюренко щось говорив — то була звичайна в таких випадках процедура. Але Балабан не чув жодного слова. Він одразу впізнав сержанта і не міг відвести від нього погляду, хоч розумів, що цим може виказати себе. Однак нічого не міг вдіяти, це було понад його сили: захотілося підвестись і зізнатися в усьому, покаятися, впасти на підлогу, битись об неї головою, щоб заглушити в собі пал, який чомусь піднімався до серця й відлунював ударами крові в скронях.

Полковник запропонував Омельченку пильно поглянути на п'ятьох попід стіною, чи нема серед них людини, яка напала на нього. Ці слова дійшли до Льохи ніби поза його свідомістю, проте подали сигнал про небезпеку, і він зумів, зрештою, здолати себе — відчув, як відхлинула кров від серця, наче воно спорожніло й почало працювати вхолосту. Шкіра в Балабана посіріла, він одразу спав з лиця: дивився наче й на сержанта, але нічого не бачив, зір якось не затримувався ні на чому — дивний стан людини, коли вона відчуває себе майже неіснуючою, потойбічною, коли нічого не страшно і все здається суєтою суєт, мізерією…

Спочатку Омельченко розгубився: усі п'ятеро були на одне лице. Та він змусив себе зосередитись, погляд його став твердим. Уявив собі обличчя того, що вийшов тоді з темряви. Воно ожило перед ним — і не схоже було на жодне з тих, на які дивився зараз.

— Ні… — мовив нерішуче, — ні… тут його нема…

Нараз його погляд схрестився з поглядом другого ліворуч. Щось змусило сержанта втупитися в обличчя молодика. Ні, воно мало чим скидалося на те, яке снилось йому в лікарні, яке раз по раз поставало в уяві, але тепер Омельченко знав: раніше він помилявся, а зараз — ні. Отой другий ліворуч покликав його тоді з кущів, а потім ударив ножем у спину.