Читать «Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення» онлайн - страница 11

Чи пан Метлок усерйоз вважає, що то лише серед українців «меншість» населення намагалася порятувати своїх сусідів-євреїв, тимчасом як серед усіх інших окупованих гітлерівцями народів абсолютна більшість відважно ризикувала своїм життям і життям своїх рідних, рятуючи євреїв від голокосту? Чи, може, серед українців відсоток колаборантів був вищим, ніж серед французів або норвежців? Або, може, їх було значно менше в антифашистському Русі опору, ніж тих-таки євреїв чи представників інших народів? Чи, може, нацисти настільки фаворизували українців, що дозволили їм створити власну квазідержаву і, взагалі, не винищували їх тисячами, як і інші «неповноцінні» народи?

І вже зовсім ніяково читати великодушне визнання американського автора, що все ж не всі українці, мовляв, «патологічні антисеміти», бо, як-не-як, були серед них і відважні люди, котрі рятували євреїв. А коли б не було? Чи є не достатньою підставою для згаданих автором (і справді поширених у США) «етнічних (антиукраїнських) стереотипів»?

За всієї своєї поверховості й упередженості, стаття Метлока все ж відбиває не тільки типові стереотипи західної совєтології щодо України, а й ту дедалі скрутнішу ситуацію, в якій опиняється згадана квазінаука під натиском щораз більшої кількості справді фахових, компетентних публікацій про Україну, які з'являються поки що головним чином у наукових виданнях, проте рахуватися з якими доводиться й виданням масовим, у тому числі навіть найбільш українофобським і москвоцентричним.

Водночас задля справедливості слід визнати, що Україна великою мірою сама завинила в усіх тих безглуздях і недоречностях, які часто-густо висловлюються на її адресу у зарубіжних мас-медіях. Почасти це є наслідком слабкої української дипломатії, почасти - недолугої інформаційної політики, але найбільше, звісно, - результатом внутрішньої української амбівалентності й, відповідно, майже цілковитої нереформованості українського постсовєтського (чи, радше, криптосовєтського) суспільства.

А що згадана амбівалентність великою мірою зумовлена різноманітними патологіями формування новочасної української нації, то саме про них і, взагалі, про найголовніші аспекти цього досі незавершеного формування йтиме мова в подальших розділах цієї книги.

УКРАЇНСЬКІ РЕТРОСПЕКТИВИ

РОЗЩЕПЛЕНИЙ СВІТ: до проблеми «кресової» ксенофобії

Україна, як кожен може помітити, спілкуючись з іноземцями, переглядаючи чужоземні часописи й наукові та наукоподібні книжки, має стійку репутацію «колиски антисемітизму», країни диких селянських бунтів, погромів, етнічних чисток, націоналістичних ексцесів. У Польщі цей стереотип дещо модифікується: місце головних жертв українського націоналізму тут замість євреїв посідають поляки, проте образ дикого краю і сп'янілих від чужинецької крові зарізяк залишається практично незмінним. Образ цей, на перший погляд,цілком об'єктивно зумовлений подіями ближчої й віддаленішої історії - від Хмельниччини й коліївщини до, умовно кажучи, «петлюрівщини» й «бандерівщини». Водночас він доволі погано узгоджується з десятиліттями цілком мирного й толерантного співіснування українців з євреями та поляками на «східних кресах». Більше за те, він цілком не узгоджується з загальновизнаним нині в академічних колах поглядом на український націоналізм як ідеологію досить слабку і маловпливову, та з цілком очевидним фактом загальної несформованості української нації навіть сьогодні, наприкінці XX століття.