Читать «ЗРУЙНОВАНЕ ГНІЗДО» онлайн - страница 26

кріпаки, що стояли навкруги великим натовпом, упевнились у тому, що

ніяке волелюбство не може встояти проти його влади... І от, упиваючись

тією владою, він глузливо сказав: - Бачу, що ти занадто розумний! А

скільки тобі років? - Вісім десятків літ Господь держить мене на

світі, і ніколи ще на віку я не бачив і не чув про таку кривду, яку ви

нам чините. - А ну, всипте йому вісім десятків різок, - сказав

управитель до челяді, - може, старий дурень хоч після того

порозумнішає! - Мене різками? - вжахнувся Балан. - Та ліше ви вбийте

мене або живого вкиньте у вогонь, аніж дамся я над собою так

знущатися. І не тямлячи себе з обурення, старий козак так смикнув свою

єдину, прив'язану за спину руку, що мотузки увірвалися. Та тільки

даремні були всі змагання: на старого насіла челядь, звалила його на

землю і, зв'язавши йому ноги, понесли знесиленого до стайні, а слідом

по ньому потягли Рогозу, Івана Луб'яного й Лантуха. І от на стайні,

серед бруду й калу, кріпаки, що вже стеряли в собі іскру Божого духу,

почали вибивати дух живого Бога з своїх братів. Не стогнали запорожці

під руками катів, бо біль у тілі був нічим, порівнюючи з мукою душі і

серця покривджених. Вони мовчки, мов залізні, терпіли мордування, аж

поки ставали непритомними. Старий Балан після катування не підвівся...

його непритомного винесли з стайні і, одливши водою, кинули на віз.

Повкидали на воза й останніх. Демко, впавши на воза, сховав своє

обличчя в сіні, бо йому соромно було глянути на Божий світ... Соромно

було почувати себе живим після такої образи... Діди Луб'яний та Лантух

голосно просили собі у Бога смерті; серце ж молодого Івана палахнуло

почуттям помсти і він дав собі клятву, що прикажчик заплатить своїм

життям за їхню ганьбу. Коли старого Дмитра привезли додому, знявши з

воза, понесли до хати, він, зібравши останні сили, проказав: - У

курінь... на пасіку... Ридаючи, мов дитина, Галя вже оббанювала в

курені скривавлене тіло свого чоловіка і, коли туди ж унесли батька,

хотіла доступитись до нього, але він спинив її: - Не руш... Не руш,

моя дитино... моя надія і втіхо... Прийшов мій час... Тоді, доню,

оббаниш моє тіло, як відійде душа моя... - Тату... таточку!.. -

припала до батька Галя. - Не кажіть так... Не покидайте нас сиротами

на поталу катам! Ви ще одужаєте і ми кудись підемо звідсіля! - Ні,

доню,.. я просив Господа, щоб Він не дав мені жити після смерті неньки

нашої Січі Запорозької і він, милосердний, кличе вже мене до себе. Не

вбивайся за мною, в домовині я не знатиму того знущання, що тут… Про

вас тільки, діти, болить моя душа. Як ви нещасні свій вік проживете...

Через годину старий запорожець горів уже, мов на вогні, і став

непритомним, а світом Галя, ридаючи, вже споряджала тіло свого

замордованого батька на той світ.

VII

Поховавши батька під вербами над лиманом, Демко, Іван і Галя,

прибиті горем, сиділи біля його могили всяк з своїми думками, не

наважуючись навіть слова сказати одно одному, бо ні про що, опріч як