Читать «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького» онлайн - страница 110

Невдовзі після згаданого вище демаршу Алп-Ґерая Мехмед-Ґерай І вислав до Литовського князівства велике посольство на чолі з Башибек-мурзою, Ябук-мурзою і таким собі Августином Гарібальдичем. При цьому хан навіть не дочекався повернення аналогічного за рівнем посольства, відправленого до Вільна ще за життя Менґлі-Ґерая І. Офіційним приводом цієї дипломатичної місії було представлення Сигізмунду І нового хана. Також правитель Криму пропонував королю «для вірного братства й вічної нашої приязні між нами докончалними листами списатися й присягами утвердитися потому, як і з батьком його». Велике князівство Литовське і Корона Польська, як і раніше, добре прийняли послів і розмістили їх у передмісті Кракова, але відповідь давати не поспішали. Прибуття Сигізмунда І на початку вересня з Віденського конгресу не принесло змін у цьому процесі. Затримано було й виплату упоминок. Такі дії короля пояснюються тим, що позиції Ягеллонів у Європі дещо стабілізувалися. На конгресі вдалося владнати відносини, хоча й не надовго, з австрійськими Габсбургами і Бранденбургом. У війні з Москвою ініціатива внаслідок нещодавньої оршанської перемоги 1514 р. поступово переходила до литовського боку. У березні 1516 р. король вихвалявся хану, що війська Великого князівства Литовського «часто в землю ворога нашого московського ходять і посполиті землі його шкоди великі роблять і в цілості виходять», і далі додавав, що «люди його [Василія III]) з ласки милого Бога людям нашим в його землі ніде покою не можуть оказати». Та й згадувана вище політична ситуація у Криму давала можливість Вільну і Кракову відчувати себе впевненіше. Тільки в березні 1516 р. до Перекопської Орди було відправлено великого посла Станіслава Скіндера, людину, що мала великий досвід відносин з цим неспокійним сусідом. Скіндер віз до Кіркора умови союзу та упоминки за 1515 р.

Сам факт відправлення посольства ще, зрозуміло, не означав, що переговори дійшли свого логічного кінця. Навпаки, маховик дипломатичної гри між Вільном і Кіркором тільки розкручувався. Шлях до Криму був далекий, та й литовці, судячи з усього, не поспішали. Тож ще у травні Мехмед-Ґерай І із гнівом скаржився Сигізмунду І на відсутність послів: «А до цього часу їх до нас не відпустили». Це зволікання з литовського боку мало свою логіку, а саме — бажання перевірити, наскільки сильними були позиції Мехмед-Ґерая І у Кримському ханаті та чи справді він готовий дотримуватися пролитовського курсу. Не випадково ж в умовах договору було записано, що хан і його сини можуть безпечно приїхати до Великого князівства Литовського й так само безпечно поїхати звідти. На жаль, не відомо, чи це було усне прохання кримського правителя через послів, чи ініціатива литовського уряду, який, зрозуміло, непогано володів інформацією про політичну ситуацію в Криму.

Сам зміст цієї умови вказує на намагання Сигізмунда І повернутися до ординської політики часів Ольгерда й Вітовта, коли татарські хани, включаючи й засновника кримської держави хана Хаджі-Ґерая І, у важкі для себе хвилини переховувалися на території Великого князівства Литовського. Цікаво, що Ахмат-Ґерай, конкурент Мехмед-Ґерая І, заручився аналогічною умовою у московського уряду. Кримський хан, зацікавлений у швидкому підписанні угоди й, зрозуміло, у швидкому отриманні упоминків і неофіційних подарунків, починає тиснути на Сигізмунда І. У березні до Вільна прибуває посланець від Мехмед-Ґерая І Хочжанкул із повідомленням, що ногаї «князь Муслинт, син Чаркгир мурза й інші вісім їх в головах прийшовши... у ноги чолом ударили», тож хан може вже не турбуватися про загрозу з їхнього боку. Крім того, хан через свого гінця вихвалявся, що московський великий князь прислав до нього посла з пропозицією перейти на його бік, але хан залишається вірним дружнім відносинам з Московською державою. Зрозуміло, що це звучало як приховане попередження Сигізмунду І, щоб той поквапився. На це вказує те, що Мехмед-Ґерай І, показуючи свої успіхи й вірність, тут же скаржиться, що він литовських гінців «борзо відпускає», а послів — як батька, так і його — досі не відпустили, ані «того упоминка», обіцяного ще Менґлі-Ґераю І, досі не послали.