Читать «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького» онлайн - страница 102

Інтерес литовського князя підживлювався і діями польського керівництва. Після смерті 1370 р. Казимира III Великого, котрий не залишив нащадків чоловічої статі й тим самим перервав династію П’ястів, стол після 12 років королювання представника угорської династії (який також не мав нащадків чоловічої статі) та ще кількох років внутрішніх чвар успадкувала малолітня онука Казимира III Ядвіга. Проте, згідно з традиціями Польського королівства, влада могла бути обійнята лише «по мечу», тобто королем. Королева ж могла лише царювати, не правлячи. Пошуки правителя мали допомогти й вирішенню важливих зовнішньополітичних завдань, що постали на той час перед Польщею. Насамперед потрібно було знайти надійного союзника для боротьби з німецькими лицарями. Крім того, нагальною видавалася й проблема денонсації обтяжливого союзу з Угорщиною.

Було вирішено запросити на володаря найбільш придатного для спільної боротьби з німецькими лицарями кандидата — великого князя литовського Ягайла Ольгердовича. І, зважаючи на становище як Польщі, так і великого литовського князя, проект одруження Ядвіги та Ягайла (а саме через їхній шлюб планувалося здійснити об’єднання зусиль двох держав) був вигідний обом сторонам.

Після нетривалих попередніх перемовин 14 серпня 1385 р. у Кревському замку (нині містечко Крево в Сморгонському районі в Білорусі) було підписано акт про об’єднання держав. Ягайло отримував запрошення на польський стол та одруження з Ядвігою. Натомість він брав на себе такі зобов’язання: прийняти християнство за римо-католицьким обрядом і привести до нього своїх ще не охрещених співвітчизників, власним коштом повернути втрачені Литвою та Польщею землі й, що найголовніше, «назавжди приєднати свої Литовські та Руські землі до Королівства Польського».

З правової точки зору Кревська унія 1385 р. означала інкорпорацію Литовсько-Руської держави до складу Польської Корони. Однак на практиці й після 1385 р. держава Гедиміновичів продовжувала існувати як окремий соціально-політичний організм. Цьому сприяла загалом негативна оцінка змісту унії з боку по-сепаратистському налаштованих литовських удільних князів та місцевих еліт.

На зламі 80—90-х рр. XIV ст. проти Кревської унії виступила знать Литви. А очолив опозиційні виступи двоюрідний брат Ягайла Вітовт — син убитого ним великого князя литовського Кейстута Гедиміновича.

Спочатку військове щастя було на боці короля Ягайла. Спроба Вітовта оволодіти литовською столицею взимку 1389/1390 р. завершилася поразкою, і він був змушений рятуватися втечею до німецьких лицарів у Пруссію. Аби отримати військову допомогу від Тевтонського ордену, Вітовт уклав договір, за яким обіцяв бути його васалом та передати лицарям Жемайтію. Будував удільний литовський князь і плани щодо отримання допомоги від московського князя Василія, за якого віддав свою доньку Софію.

Зібравшись всі сили, 1391 р. Вітовт за допомогою хрестоносців оволодів Гродном, через рік — Новогрудком та реально загрожував Вільну. Це змусило Ягайла шукати шляхи примирення зі своїм супротивником. Улітку 1392 р. між ними було досягнуто домовленості про відмову Вітовта від послуг німецьких лицарів та взамін цього повернення Вітовту всіх батьківських земель, а також проголошення його довічним правителем Литви та Русі під патронатом Ягайла.