Читать «Леді Африка» онлайн - страница 20

Останнього разу, коли я бачила Падді, ми спостерігали, як Джим Елкінґтон годує його нанизаними на піку оббілованими кролями. Лев спокійно лежав зі схрещеними лапами. У нього була пухнаста грива, хутро барви іржі, чорна пащека й величезні золотаві очі. Здавалося, він знає, яке справляє враження на глядачів, коли дозволяє годувати себе такими смаколиками. Зморшка над його квадратним носом надавала морді такого виразу, мовби лев трохи ніяковіє чи, навпаки, потай тішиться нашою присутністю.

Ми ставили коней у стійло, коли я почула десь далеко, можливо, за кілометри звідси, ревіння Падді. Тоскний і навіть жалібний стогін, від якого холод пробіг хребтом.

— Напевне, йому дуже самотньо, — припустила я.

— Дурниці, — заперечив батько. — Швидше це нагадує страх.

— Я більше його не чую, — сказала місіс Елкінґтон і повела нас до столу.

Там стояли маленькі духмяні імбирні тістечка, сухофрукти, картопляні кнедлики з хрусткою шкоринкою, які можна брати руками, та чайник гарного китайського чаю. Джим приготував карафку коктейлю з житнього віскі й подрібнених лимонів та перемішав напій скляною паличкою. Крижинки, що зрідка дзвінко вдарялися об стінки карафки, нагадували кришталеві сльози.

Того дня на веранді було задушливо, й розмова не клеїлася. Я зітхнула та взяла ще одне імбирне тістечко; нарешті батько обернувся до мене та кивнув — ходімо вже, — вони з Джимом підвелися та попрямували до стайні. Місіс Елкінґтон намагалася зіграти зі мною в кості, але я постаралась якомога швидше вирватися й перебігла довге подвір’я, на ходу зриваючи та закидаючи в траву взуття й панчохи.

Я мчала чистим полем, і це було саме те, чого я хотіла. Їхні землі нагадували наші: навколо стояла запорошена суха трава, тьмяно-зелена й де-не-де золотава, горбкувату рівнину вкривали терни й вогняні деревця, серед яких подекуди траплявся самотній грубезний баобаб. Удалині виднілася скеляста гора Кенія, вкрита м’якими хмарами, і я подумала, як чудово було би пробігти тут сотню кілометрів. І як пишався би мною батько, коли я повернулася б, і як Кібії помер би від заздрощів, дізнавшись, скільки я пробігла.

Попереду був низький пагорб із кущами аґрусу на вершечку. Я помчала навпростець, залишаючи по собі потрощені стебла, й наскочила в траві на місцину, де ніби нещодавно лежало щось велике. Я дивилася лише на пагорб, не думала ні про що інше й не уявляла, що хтось стежить за мною і може сплутати мене з молодою газеллю чи антилопою.

Я вповільнила біг, видираючись нагору, й раптом відчула гарячий і вогкий поштовх, мовби хтось величезний різко видихнув мені в потилицю. У спину вдарило ніби сталевою трубою. Я з розмаху впала обличчям у траву, інстинктивно затулила голову руками.

Не знаю, скільки часу Падді спостерігав за мною. Спочатку він зачув мене нюхом — можливо, ще до того, як я полишила веранду. Його міг просто зацікавити новий запах, а може, він уже з тої миті розпочав полювання на мене. Це не мало жодного значення, бо він уже мене здолав.