Читать «Незвичайні пригоди бурсаків» онлайн - страница 144

– А, щоб ти був пропав! Отак проскочив! Он воно як небезпечно одчиняти хвіртку... Чого ж ти не гукав? – запитав Микита.

– Ти б мене не впустив, хоч би як я присягався. Поки Петруня вигукував усіх святих, то я в той саме час підійшов до хвіртки. А де ти пропадав, Петруню? Ми з тобою, з дозволу ясного пана, добре таки смикнули. Я спав на леваді в кущах, а ти де?

– Я в млині! – буркнув той, постановивши біля хвіртки свого кошика.

– П’яниці чортові! Вони пили та спали, а ти дивись скрізь та пильнуй, – промовив сердито Микита.

З-за рогу будинку блиснуло світло, з’явився Борис, несучи ще каганця та три шаблюки під пахвою.

– Чого ви тут зняли гармидер біля брами? Ось я знайшов у кущах три зв’язані шаблюки. Хтось, мабуть, наготував та не встиг винести з двору. Хто їх украв з комори? А ці звідкіль тут узялися? – дивлячись на Петруню та Григора, запитав Борис.

– Та тільки що прийшли, – сказав Микита.

– Ну, нехай Петруня свій, певний, а ти чого покинув своїх бунтівників? – запитав Борис Григора, дивлячись йому пильно у вічі.

– Що ж я тобі скажу? Доволі того, що я тут, – одповів байдужо Григор.

– Ми бачимо, що ти тут. А чого ти тут, коли твої прихильники щось там надумали?.. Я знаю отих привідців, оту сліпу, що її давно вже треба втопити, та цигана Ярему. Отож вони твої однодумці.

– Нехай вони мої, коли тобі так треба.

– Ми ще побалакаємо з тобою, – сказав суворо Борис. – Ану, ви, старі! – звернувся до старих прислужників. – Ось нате вам шаблюки.

– Хм! Нащо це мені? Що робити? – зашавкотів дідок, приклавши до вуха руку, щоб чутно було.

– Рубатимеш! – крикнув йому на вухо Борис.

– Рубатиму?.. Кого й що рубати?

– Людей!.. Чортів! – закричав сердито Борис.

Почувши слово «чортів», дідок перехрестився, а за ним ті два.

– Кого-кого? От ще стара й глуха бенеря! – сердився Борис, стромляючи в руки дідам шаблюки. – От і воюй з отакими. Постанови їх біля отих воріт! – звелів Микиті. – А потім принесеш мішечок з порохом та кулями набити гармату.

– Ану, ви, шкарбуни! За мною йдіть! – гукнув на старих Микита, сіпнувши одного дідка за плече, і пішов на чорний двір, а за ним потупали старі.

– Фрику Карловичу! У панському кабінеті є зброя, рушниці та пістолі, треба їх узяти, – сказав Борис управителеві. – А ти, Петруню, назирай за ним, – указав на Григора. – Щоб ні на крок не відходив він від тебе. А коли, бува, що робитиме, тоді кричи й гукай мене або Микиту.

Григорові надії

– Оце ж ти чув. Нема віри на тебе. Отакий ти... – сказав докірливо Петруня Григорові, коли вони лишилися вдвох...

– Нема, нема, – погодився той.

– А коли так, то чого йшов сюди? – запитав підозріло Петруня, не розуміючи, чи то Григор каже щиро, чи жартує. – Чого ти йшов, питаю?

– Прийшов поставити на карту своє життя, – одповів Григор, мацаючи в себе по кишенях.

– Таке верзе! Хто ж гратиме з тобою в карти? Знайшов час. Йому в карти... Та що ти загубив, що ото нишпориш по кишенях?

Григор ухопився за голову і аж захитався. Одчай поліг на його обличчя. Самко, дивлячись із дерева, зрозумів, що то трапилося лихо Григорові, він загубив ключа від брами.