Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 97

— Даруйте мені, незрівнянна пані, але я не можу пристати на вашу пропозицію, — промовив він кволим голосом, — оскільки вже зв’язаний словом.

— Молодець! Нарешті ви вчинили щось тямуще! — пискнув Фаралампас. — Скільки на небі зірок, стільки й у Римі дівчат! А Зелений заєць нам ще знадобиться в дорозі.

Стало так тихо, що було чутно, як дзижчить муха, яку впіймав, накривши порожнім горнятком, Урфій. Ґанджі-баба закам’яніла. По щоці Церцерушки збігла сльозинка, і вона її швидко стерла білою ручкою.

— Що ж, ви зробили свій вибір, — розтулила рота ображена пані. — А тепер я вам скажу дещо інше. Я даю вам дві години, щоб ви покинули мої володіння. Після цього моя ґречність закінчиться.

Це означало одне: оголошення війни. Пинтя із Зеленим зайцем почали прощатися з мешканцями чепурного будиночка. Особливо зворушливими були обійми повітруль зі своїм улюбленцем-вуханем. Адже вони зростали на його очах. Усі плакали, навіть Зелений заєць шмаркався у хустинку. Лише Ґанджі- баба сиділа незворушно, як скеля.

Пинтя підійшов до неї, аби відкланятись.

— Ич, який спритний! Я думаю, нам не варто прощатися, — відказала господиня із сатанинським усміхом. — Адже ми з вами незабаром побачимось. І тоді начувайся, селюку неотесаний! Ти образив мене двічі. А я цього не вибачаю.

— Тоді до зустрічі, пані! Моє шанування! — підняв капелюха Пинтя, і вони із Зеленим зайцем заквапилися через сад до східців, що вели нагору до скель. Без зайвої балаканини вони прудко підіймалися по тесаних каменюках вище й вище, і володіння чаклунки поставали перед ними у всій красі. Воістину, нічого прекраснішого у Закрайсвітті не було. Треба віддати належне Ґанджі-бабі: вона мала вишуканий смак. Її володіння були неповторні. Рай земний, та й годі! Серце розбійника віднині залишилося тут.

Розділ 27. ГОНИТВА

Вони вийшли на Кришталевий міст і, тримаючись за мотузяні поруччя, а точніше — за звичайну мотузку, іцо була натягнена паралельно з обох боків, обережно пішли. Під ними розкрило свою пащу жахливе урвище, всіяне гострим каміняччям. Велети й далі періщили один одного, як і два дні тому, тож через куряву, що здіймалася доокіл, було важко дихати.

Каменюка розміром із селянський п’ястук пролетіла біля самого носа Пинті, але той навіть не повів бровою. Душу його пригнітило тяжке почуття власної провини. Якийсь прикрий збіг обставин, якесь фатальне непорозуміння, породжене примхою долі, знову зробило його самотнім і безталанним. Невже йому справді судилося вічно блукати по світовому велелюдді, мов по негостинній, невтішній пустелі? Який лихий ворог став між ним і Церцерушкою?

Ковзаючись по скляному підложжі, вони посувалися вперед радше завдяки рукам, а не ногам. Розбійникові було важче, бо під правицею він тримав скриню з очами Кам’яного попа. Коли мандрівці були вже на середині моста, велети перервали бійку, голосно віддихуючись. їхні дужі тіла були вкриті синцями і ранами.