Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 95

Олександр Гаврош

— Йой, славний пане розбійнику! — заглянув у шпарку від ключа вухатий і притишив голос. — Одного разу ненароком я зайшов до її опочивальні, забувши постукати. І побачив справжнє лице Ґанджі-баби: воно було страшне, як смерть. Адже їй недавно виповнилося сімсот сімдесят сім років! Вона не знищила мене тільки тому, що Зелений заєць їй дуже потрібен. Але з того часу я постійно її остерігаюся.

— І через це ти надумав здатися?

— Так. Адже, якщо Татошеві вдалося переховуватися у Закрайсвітті так довго, то чому це не вийде в мене? Принаймні я на це дуже сподіваюся.

Зелений заєць ще багато про що розповів їм тієї ночі. І про те, як любить повітруль, бо вони насправді дуже милі й потішні. І про сина Урфія, який малим випав з колиски, пошкодив ніжку, і за це Ґанджі-баба прокляла сестру, що доглядала за немовлям, а сестриних діток обернула на калічок. І про те, що після смерті сестри вона заганяє своїх доньок на ніч у піддашшя. Бо вони сплять у пташиній подобі, а раніше ночували разом з іншим птаством у саду. А тепер Урфій їх вартує.

— Але ж Ґанджі-баба повинна знати, що її влада не може бути вічною! — насупився Пинтя.

— Так, і це її найбільше дратує, а гнів — початок безумства! — заворушив вусиками вчений щурисько. — Адже тоді всі згадають про її чорні справи. Бо кого багато людей боїться, той сам має боятися багатьох!

— Вона хотіла одружити Урфія з принцесою Геремією і цим забезпечити собі спокійну старість, створивши нове могутнє королівство. Але тут з’явилися ви і зруйнували всі її плани.

— Чому ж вона не знищить мене?

— Це було б занадто просто й відкрито. Вона не хоче зізнаватися у чорноті власної душі. Ґанджі-баба усе ще вважає себе рятівницею Закрайсвіття, символом справедливості. Боїться зруйнувати виплеканий світлий образ не лише у своїх очах, айв очах власних дітей.

Тут мандрівники почули голосний плач знизу. Хтось так хлипав, наче втратив рідних.

— Це вона! — затремтів Зелений заєць.

— Мені її шкода! — зітхнув Пинтя і задув світильник. — Але я не знаю, чим їй допомогти.

— Цікаво, чи вона нас завтра пошкодує? — озвався щур, мостячись на волохатих грудях розбійника. — У переможених один порятунок: не сподіватися на будь-який порятунок!

Невдовзі вони вже спали, освітлені місяцем, що зацікавлено заглядав у їхнє кругле віконечко. Нічний вітер пошепки перемовлявся із запашними луками. Під східцями затяг свою сумовиту мелодію цвіркун. Та й згори чулося невиразне туркотіння. Там теж хтось не міг заснути, мостячись на дерев’яному піддашші.

Тільки Зелений заєць про щось міркував, лежачи з розплющеними очима. Може, згадував довгі роки служби у головної чаклунки Закрайсвіття? Чи мріяв про нове життя? Проте сон до нього не брався і квит. Найважче, як відомо, виконати бажання: «Я хочу заснути!» Так і прокрутився він з боку на бік до світанку.

Зранку за сніданком Ґанджі-баба знову була втіленням бездоганності і шляхетності. На її вродливому лиці не було навіть натяку на безсонну ніч та ридання. Вона була вбрана у сріблясту сукню, оздоблену дивним чорно-білим вишиванням, що мала якийсь фантастичний крій і нагадувала радше шкіру змії, яка туго облягала звабливі форми господині, ніж жіночі шати. Чарівниця якнайвічливіше зверталася до розбійника, а Зеленого зайця навіть посадовила за стіл. Усім прислужувала руда повітруля.