Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 29

Бідолашний Прунслик заплакав з горя, бо вже натомився, налякався і зголоднів. А довкола не було жодної душі, яка б йому допомогла чи розрадила. Скільки сягало око — тягнулася безмовна рівнина.

— Це все розбійники! — розмазував він по брудному обличчю сльози. — Пинтя звів мене з чесного путівця! Хай йому грець! І тепер мене з’їсть якась звірина у цій пустелі.

На біду, Прунслик мов у воду дивився (іноді й серед звичайних людей трапляються провидці. Тому про лихі наміри ніколи не говоріть вголос), бо зненацька на мисливця впала розлога тінь. Коли ж він задер голову догори, то крик застряг йому в горлянці. Якби він був вправним мисливцем, то зміг би ще оборонитися. Але ж Прунслик носив рушницю хіба що для втіхи. А радше — для виховання власної відваги, яка все одно не хотіла виховуватися.

Тінь збільшувалася, а Прунслик так і сидів у зеленому трав’яному морі з відкритим від жаху ротом. І на багато миль на захід, схід, південь і північ не було ні душі, яка б його порятувала від неминучої розплати за ганебну втечу.

Розділ 9. ПОЄДИНОК

То був дракон, який спритно на льоту вхопив невдаху за мисливську зелену куртку. Це означало, що змій не зовсім голодний. Інакше він би одразу засмакував Прунсликом. Мабуть, він ніс його своїм рідним.

— В-в-вельмишановний пане драконе… — почав від страху белькотіти горе-мисливець, коли під ним внизу замиготіли краєвиди з висоти пташиного польоту.

— О, то воно ще й розмовляє! — нахилив до нього голову змій.

— Х-х-хто розмовляє?

— Як хто? М’ясо! — змій був, певно, неабияким жартівником.

— Д-даруйте, я н-не м’ясо! Я м-м-мисливець!

— О, то мені тоді слід тебе остерігатися, хе-хе!

— З-зовсім н-не слід! Я ще нікого за життя не вполював. Слово ч-честі!

— То який ти тоді мисливець?! — зареготав дракон і випустив із пащі стовп полум’я.

— К-к-куди ви мене несете? — не вгавав Прунслик, розуміючи, якщо мовчатиме, то точно пропаде ні за цапову душу.

— Я вирішив помиритиря зі своїми родичами. Сам я людей не їм, бо зарікся перед весіллям. Пощу, так би мовити, хе-хе! Але батьки з братами харчуються людським м’ясцем, тож понесу їм даруночок. Може, подобрішають. Ти хоч дієтичний?

— Я вже не знаю, який я, — заплакав Прунслик, і його сльози закапали вниз, впавши точнісінько на лисину Безніжка, що рубав дровенята. Той задер голову догори і злякано, спираючись на п’ястуки, почалапав на сильних руках у високу траву. Просто над їхньою хижкою летів дракон, несучи в кігтях чергову жертву.

Тим часом у Мідній хащі настало тривале затишшя. Але це була тиша перед бурею, бо всім уже остогидло нидіти без діла: і тим, що поховалися на деревах, і тому, хто їх вартував. Пинтя розумів: треба щось вигадати. Але нічого рятівного на думку не спадало. Може, слід пересуватися Мідною хащею, як мавпи по деревах? Але ж Кудлош так не зможе стрибати!

Та й Молибог заважкий для повітряної гімнастики. Чи, може, варто погукати на поміч братів-брамарів? Хай домовляться з мідним биком, а ми їм за це коня подаруємо. Але ж як їх догукаєшся?

Господар Мідної хащі і собі, подрімуючи, розмислював, як зігнати додолу непроханих гостей. Але в його твердій бичачій голові ясніла тільки одна думка: звалити сосну додолу і тоді вже розправитися з ворогом на місці. Хоч і загине мідне дерево, але й злочинці будуть покарані. Бик, ремигаючи, поволі встав, ляснув себе хвостом по боці і почав задкувати для розгону. Відійшовши кроків на тридцять, він пустився бігти вперед, нахиливши міцного лоба для удару. Добре, що це зауважив Мандрівний вояк і міцно вхопився руками й ногами за гілку. Від удару металу об метал аж викресало іскри, а звук був такий гучний, що хаща задзвеніла.