Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 28

Молибогу таки вдалося перекрутитися на гілці, тож тепер він лежав на ній долілиць, звісивши донизу руки й ноги, як кіт, що спочиває після ситного обіду. Кудлош теж нарешті знайшов рівновагу на крислатому дубі і спостерігав, що буде далі.

Розлючений бик ледь не вцілив у Пинтю, який в останню мить відхилився набік, змахнувши перед налитими кров’ю очами нападника своїм гуцульським кептариком. Велетенський металевий ріг пронісся лише у кількох сантиметрах від розбійничого попереку. Далі так жартувати було вкрай немудро.

Але тут на виручку прийшла кмітливість Молибога. Недарма він усе життя провів у сутичках та війнах. Розуміючи, що найбільшої образи володарю Мідної хащі завдає нищення його лісу, він навмисно зламав шишку, що росла біля його голови, і кинув нею у нападника.

Що тут скоїлося! Бугай затрубив велетенськими легенями, розкривши запінений писок. Розвернувся точно у напрямку Мандрівного вояка (мабуть, він якимось чином відчував кожну тутешню рослинку) і, похитуючись, почвалав у бік кривдника.

Цього було досить, аби Пинтя спритно видерся на дуба, де розташувався Кудлош, і вони удвох налаштувалися споглядати, що чинитиме бик.

А господар Мідної хащі тим часом стояв біля сосни, міркуючи, як скинути з неї свого кровного ворога. Обладунки на Молибозі були геть зім’яті. Якби це був не покійник, то він давно б уже сконав від потрощених кісток. Але мертвяку смерть була не страшна. Хіба що тіло по-варварськи розшматували б на кусні. Та мідний бик, схоже, якраз і готувався влаштувати таке покарання за зухвальство.

Однак для цього треба було дочекатися, коли його непрохані гості спустяться на землю. Бик був не настільки дурноверхим, аби цього не розуміти. Тож він влігся біля сосни, чекаючи, що рано чи пізно ненависний кривдник сам спуститься до нього. Єдине, чого він не врахував: мертвяк міг лежати на гілці до страшного суду, бо нічого в житті не потребував. Інша справа — Пинтя з Кудлошем, які в ролі птахів довго протриматися не могли.

Але тут саме час розповісти про події, що відбувалися геть у іншому місці. Як відомо, лише той, хто встрягав у халепу, найкраще знає, як із неї вибратись. Прунслик, який спочатку від душі радів, що нарешті здихався небезпечних пригод і тепер спокійно чеберяє до Тихого озера на краю світа, через якусь годинку-другу зрозумів, що не все так гарно, як вимальовувалося в його не зовсім світлій голові. Бо коли трава почала сягати йому по шию, Прунслик збагнув, що остаточно заблукав. Неборак дивився на сонце і ніяк не міг згадати, в який бік йому треба прошкувати: на захід? на схід? на південь чи північ? Небесне світило тільки його пражило, але нічого так і не промовило.