Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 26

Розділ 8 МІДНА ХАЩА

Ні гілочки, ні листочка, ні прутика! Пильнуймо, як око в лобі, — ще раз попередив побратимів отаман, і вони обережно заглибилися в Мідну хащу. Безручко і Безніжко пильно дивилися їм услід.

Дерева в лісі були з червонястого металу. Мідним тут було все, за винятком трави. Але й вона, схоже, набралася міді, бо була вже не зеленого кольору, а рудого. Металеві дерева справляли дивне враження. Здавалося, торкни їх рукою — і вони задзвенять. Від сильного вітру хаща гуділа, як музичний інструмент.

Подорожні йшли вузькою стежкою один за одним, намагаючись ступати слід у слід. Першим біг Кудлош, висолопивши язика. За ним ішов Пинтя, звісивши бартку на плече. Останнім чвалав Молибог. У лицарських обладунках йому було нелегко прошкувати. Та ще й довжелезний спис добряче заважав. І хоч Молибог був небіжчиком, та незабаром почав гучно дихати.

— Із конем ми тут не проїхали б, — зауважив отаман, придивляючись, як гілки та листочки тяглися до самого пішника.

— Нема лиха без добра! — гавкнув Кудлош.

— Таке враження, ніби в мені народжується життя! — важко видихнув лицар. — Я, здається, вже мокрий від поту!

Пташок у хащі не було чутно, як і в Мертвому лісі. Не трапляли на очі й комахи чи дрібні звірята. Та й зрештою, що їм тут було їсти?

— І для чого ся хаща стоїть? Який у ній хосен? — крутив головою Пинтя. — Нікчемна химера!

— Зачаклована! — прогавкав пес.

— Бігме, ти маєш рацію, друже, — погодився отаман. — Цікаво, за який такий переступ зачаклувала брамників Ґанджі-баба?

На це запитання вони відповіді не знали. Тим часом близнюки, прив’язавши коня на подвір’ї, самі теж подалися до Мідної хащі. Точніше, спинилися на самому узліссі, сторожко вдивляючись у стежку, що вела в глибину. Озирнувшись, чи кінь, а точніше — зачарований побратим подорожніх, за ними не підглядає, Безніжко, який сидів на Безручкові, простяг руку до найближчого мідного листочка, що звисав над його голомозою головою.

— Стривай! — раптом відійшов у бік брат, на якому той сидів. — А якщо Він дізнається, хто це зробив?

— Як дізнається? Він побачить їх і все зрозуміє.

— Все одно якось лячно!

— Давай ще трохи зачекаємо. Хай вони заглибляться в гущавину.

Справді, стежка перед мандрівниками дедалі вужчала, а мідні зарослі густішали й химернішали. Наші приятелі вже добряче натомилися, тож вельми зраділи, коли побачили серед лісу галявину. Там і вирішили перепочити. Однак близький перепочинок ледь не зіграв з ними злого жарту. Бо, розслабившись, ватага втратила пильність, і Молибог, перекладаючи списа, необережно зачепив тупим кінцем буковий листочок, що ріс у верховітті. Від лункого бренькання всі завмерли. Листочок вібрував і видавав тремтячий звук. Поступово гук стихав, доки цілком не завмер. Мідний листок не відпав, і приятелі полегшено перевели подих. Та не встигли вони повсідатися на траву, як звідкись здалеку донісся гучний рик. Це було схоже на зойк великого пораненого звіра. Принаймні так здалося Пинті, який у хащі провів не один рік.