Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 24

Подорожні безстрашно їхали далі й незабаром уже виразно забачили попереду велику руду пляму, що з кожним скоком коня набувала дедалі чіткіших обрисів. Так і є: це був ліс, але дуже дивний. Усе в ньому було червоного кольору: дерева, гілки, листя і навіть трава.

На узліссі Мідної хащі стояла химерна хижка. Таке враження, наче її робили діти, настільки вона була недоладна. У неї не було жодної правильної стіни, вікна чи дверей. Усе якесь кострубате, криве і на око міряне. Біля халупки горіла ватра, дим з якої одразу схвилював мандрівців. Адже вони вже добряче зголодніли. Окрім Мандрівного вояка, що, як відомо, до живих не належав.

Назустріч подорожнім із хижки вийшло дивне створіння. Точніше, людина, але щось у ній було жаске. Під’їхавши ближче, мандрівці зрозуміли, що саме їх вражало. Ця істота мала дві людські голови, які усміхалися великими рідкими зубами. А коли ватага Пинті заїхала у двір, почвара раптом розпалася на дві половини. І тоді з’ясувалося, що це насправді дві людини: але одна — без рук, а друга — без ніг. А щоб рухатися, безнога вилізала на безруку. Таким чином одна з них слугувала руками, а друга — ногами.

«Нехай мене спалять живцем, якщо це не сатанинське кодло!» — перехрестився отаман, в якого від побаченого застряг клубок у горлі. Тим часом дві людинки знову з’єдналися в одну і поквапилися назустріч гостям.

— Раді вітати вас у Мідній хащі! — всміхалися дві великі голомозі голови з вибалушеними очима та маленькими кущиками рудого волосся біля вух. Видно, тутешній панівний червоний колір наклав відбиток і на їхню зовнішність. — Куди вам шлях стелиться, подорожани?

— Ми мандруємо до Заклятого міста, — прокашлявся Пинтя, приходячи до тями. — Чи не підкажете дорогу, люб’язні?

— Як добре, що ви до нас завернули, — заусміхалися близнюки, бо вони були таки однакові, якщо не зважати на їхнє каліцтво. — Ми брамники Мідної хащі. Кожен, хто хоче проїхати через браму, мусить заплатити нам за таємницю, яку ми йому розповімо.

— Якщо це таємниця, то для чого її розголошувати? — загавкав Кудлош.

— А-а! — покивав вузлуватим перстом той із братів, що мав руки. — У цьому й весь секрет. Без знання таємниці вам через Мідну хащу проїхати зась.

— Дзуськи! — додав безрукий, і обидва близнюки розсміялися. — Ще ніхто її не подолав.

— Гаразд, — вирішив Пинтя. — І яку плату ви хочете?

Брати перезирнулися, а далі дружно відповіли:

— Коня!

— Що?! — обурилися всі троє мандрівців уголос. — Яке нахабство! Це не кінь, а наш товариш.

— Ваш товариш нам дуже потрібен, — шморгнули носами близнюки. — Бачите, ми калічки від народження. Нас закляла Ґанджі-баба.

— Я так і знав! — загарчав Кудлош і голосно гавкнув.

— Тому нам важко ходити, — сказав безногий. — Хіба що Безручко візьме мене на плечі.

— А Безніжко тоді може бути моїми руками, — додав безрукий.

Вони посмутніли, і подорожні зрозуміли, що брамники Мідної хащі таки мають рацію — якби в них був кінь, їм би велося значно легше.

— Це бойовий кінь лицаря, — показав Пинтя рукою на Молибога. — Йому й вирішувати.