Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 20

Мандрівці вельми полякалися, коли не побачили Пинтю над собою. Кудлош загавкав, що це знову кляте чародійство. Схоже, він тепер на все життя вважав чаклунів і босоркань головними ворогами людства. Прунслик порадив спиляти таємниче дерево-вбивцю.

Мовляв, око за око, смерть за смерть! Тільки Молибог зберігав повний спокій, запевняючи, що хвилюватися зарано.

А Пинтя тим часом продерся крізь мряку і тепер виразно розгледів, що вгорі на крислатих гілляках притулилася… хатина. З несподіванки він аж рота роззявив і люлька, яку Пинтя надумав покурити з нагоди щасливого фінішу, випала йому з рота і полетіла донизу.

І треба ж такому статися, що вона вцілила Прунсликові, який лупцював кулаками по стовбуру, вимагаючи віддати їхнього товариша, просто в маківку. На щастя, він був у мисливському кашкеті, тож удар виявився несмертельним.

— Ой! Пробі! — зойкнув горе-мисливець. — Мене поранено!

— Треба було мій шолом одягти, — порадив лицар.

— Це Пинтьова люлька, — обнюхав глиняну піпку Кудлош і поніс її в зубах до отаманової торби.

— Я зрозумів! — вигукнув Прунслик, чухаючи забиту потилицю. — Він шле нам привіт із піднебесся.

А Пинтя тим часом уже віддихувався біля захмарної хатини і не наважувався до неї зайти. Він здивовано озирав тутешній світ. Гілляки, мов стежини, тяглися в різні боки. У місці, звідки вони розходилися, була прокопана криниця з журавлем. Біля неї лежало чимало господарського начиння: коритце для прання, дерев’яні коновки, праник. Розбійник натягав води з дупла і відчув її дивний присмак. Певно, вона змішувалася із соком дерева, від чого була аж солодка.

Враз почувся приємний дівочий голос, що виводив пісню. Співанка линула з відчиненого віконечка, однак заглянути всередину не було змоги, бо визір був завішаний блакитною фіранкою. Хатинку було пофарбовано у синій колір, через те, певно, її й не помітно знизу. Тричі плюнувши через ліве плече і перехрестившись, розбійник погрюкав у двері. Пісня одразу урвалася, і за мить на Пинтю здивовано дивилися великі сірі очі чорнявої красуні з довгою заплетеною косою, що сягала нижче пояса.

— Вам кого? — спантеличено запитала дівчина у вишитій сорочці і білій хустині, зав’язаній ззаду.

— Будь-кого! — видихнув розбійник.

— Тоді заходьте, — всміхнулася вона, і Пинтя зрозумів, що потрапив туди, куди треба.

Уся хатка мала власне одну простору кімнату, що була прибрана зі скромністю та смаком. У куточку біля дерев’яного ліжка, увінчаного високими білими подушками, стояла колисочка, в якій було чутно посопування дитинчати.

— Сідайте! — припросила господиня гостя за стіл, на якому парувало щойно спечене тістечко з яблуками. Від такого смачнющого запаху в розбійника аж слинка потекла. — Поп’єте з нами чаю? Ось-ось має й мій чоловік прилетіти.

— Прилетіти! — аж підскочив Пинтя. — То хто він у біса такий?

— Побачите! — так чарівно всміхнулася молодиця, що розбійник одразу заспокоївся.

Легінь попросився помити руки, що від стовбура зробилися чорні, як у сажотруса, і Марійка (так звали господиню) злила йому води.

Тим часом наші друзі вже закуняли під деревом, зморені сонцем і чеканням. Аж тут звідкись несподівано на них полився короткий, але рясний дощик.