Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 19

— Дивіться, — раптом промовив Молибог і показав рукою на захід. — Там щось є.

Пинтя напружив погляд і справді розгледів якийсь тоненький, як голка, кілок, що підносився вгору.

— Це, мабуть, дерево. З нього ми зможемо побачити більше, — висловив слушну думку мертвяк, і товариство зразу попрямувало до єдиної вертикальної лінії, що перетинала суцільну горизонталь. Але що ближче вони під’їжджали до деревця, то більше округлювалися їхні очі. Бо тополя тяглася вгору, але її крони не було видно. Напевно, вона ховалася аж за хмарами.

Товариство зупинилося біля чудернацького дерева і заходилося його роздивлятися. Стовбур не був надто широким, тож по ньому можна було лізти, обхопивши його руками й ногами, мов лещатами. Але найдивніше, що тополя не мала жодної гілки і була прямою, як стовп.

— Якщо на неї піднятися, то можна бодай щось розгледіти, — понуро мовив Молибог. Пес відповів йому схвальним гавкотом.

— Ще б пак! — зітхнув Пинтя і почухав потилицю, задираючи голову догори. Адже лізти доведеться йому. Кудлош відпадав зі зрозумілих причин (краще б він був кішкою). Вояк у своїх обладунках не підійметься й на метр. Залізяччя на ньому, певно, важить більше за самого лицаря. Ну, а Прунслик, вочевидь, уміє тільки падати.

Усі троє делікатно мовчали, поки розбійник прийме єдино правильне рішення.

— Я вас зрозумів, — усміхнувся Пинтя. — Якщо халепа, то виручати, ясна річ, повинен отаман…

Не нарікаючи на долю, він зняв із себе все зайве, навіть широкий шкіряний черес, і, поплювавши на долоні, в самій домотканій сороччині та полотняних штанях подерся вгору.

Щоправда, одну річ розбійник таки прихопив із собою. Це був топірець. Хвацько закидуючи його поперед себе і втикаючи у стовбур, Пинтя підтягувався на бартці і так поволі ліз у верховину. За кілька хвилин він уже височенько здійнявся над землею. Його приятелі скидалися звідси на якихось коротунчиків.

Вони кружкома посідали на траву й уважно стежили за розбійником.

— Ну що? Видно що-небудь? — першим не витримав Прунслик.

Пинтя витер змокріле чоло й озирнувся довкола. На жаль, на овиді так нічого і не вималювалось.

«Було б добре, якби отаман нічого не розгледів, — розмріявся мисливець, ніжачись під сонечком. — Тоді ми знову повернулися б до Тихого озера на край світу. Йой, яке в мене було гарне життя! Спокійне, впорядковане, великопанське…»

— Ой леле! — раптом долинув з височини голос Пинті, розмітаючи Прунсликові мрії. — Бачу! Щоб йому неладне!

З такої віддалі Пинтя вже був не більшим за комашку. Здавалося, він зараз зникне за хмарами. Мандрівники були б вельми подивовані, якби дізналися, що це є сущою правдою. Розбійник таки видерся до найнижчої хмарки і, встромивши в неї голову, розгледів, що нагорі над ним щось є. І це щось доволі величеньке. Отож був сенс лізти далі. Близька мета додала парубійкові сили і він, зціпивши зуби, подерся безгіллястим стовбуром вгору. У хмарі отаман був як у густому тумані. Нічого не було видно, а дихати стало значно важче.