Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 18

— Але ж ми мусимо якось тебе кликати? — не здавався опришко.

— Тоді називайте мене… — його погляд упав на ще мокре Прунсликове обличчя після гарячого каяття. — Так, Молибогом! Бо, напевно, ніхто стільки ще не спонукав грішників до молитов, як я! Ха-ха-ха!

Від його реготу у мандрівців по спині пробігли дрижаки. На цьому й порішили.

А взагалі-то мертвякові не так вже й зле жилося в світі живих. Він не потребував ні їжі, ні питва. Його не діймала спека чи холод. Він навіть не спав, що, ясна річ, одразу вирішувало клопіт із вартовим на їхніх нічлігах. Так що мрець виявився дуже корисним для нової Пинтевої ватаги. А якщо зважати на його шолом, залізні обладунки, стародавній спис та довгий меч при боці, — то такий загрозливий вигляд міг спинити будь-якого зухвальця. Але найкраще, що було в мандрівного вояка, — це його вороний кінь. Оґир був такий могутній, що на нього легко всілися троє. Поперед себе Молибог посадовив розбійника з мисливцем. Пес, ясна річ, біг поруч.

Таким незвичайним робом наша ватага вирушила у подальший шлях. Кінь, видно, теж уже засидівся у Мертвому лісі, бо аж рвав копитами землю, відчуваючи далеку дорогу. І те, що наші подорожні здолали б за день, вороний проскакав за пару годин.

По дорозі Пинтя розпитував Молибога про його життя після смерті, і наші приятелі довідалися чимало цікаво. Наприклад, що колись Мертвий ліс був живим. Але після того, як мерцеві довелося сховатися від людей, він почав убивати у хащі все живе, доки решта лісових мешканців звідти не повтікали. Ліс нарекли Мертвим, і ніхто не насмілювався зайти в його нетрища. Крім, звичайно, наших героїв, які про це не відали ні сном, ні духом.

Пинтя ще раз перепросив Молибога за їхнє нечемне вторгнення, але мертвяк промовчав. Він взагалі був неговіркий. Ця риса, либонь, йому передалася від світу небіжчиків.

Розділ 6. НЕСПОДІВАНИЙ ГІСТЬ

Вони їхали кілька годин, поки, нарешті, ліс почав рідшати і невдовзі мандрівці вигулькнули з нього на білий світ. І хоч їхати на коні було швидше, ніж прошкувати, але тривала їзда добряче натомила вершників — утрьох сидіти було таки тіснувато. Тож коли після Мертвого лісу вороний виніс їх на пагорб, звідки очам подорожніх відкрився новий краєвид, вони несказанно зраділи. Але що це? Куди не сягало око, всюди стелилася пласка долина. Навіть ледь помітна стежечка загубилася при виїзді із Мертвого лісу. Здавалося, що довкола взагалі не було життя, якщо не зважати на рослинність, яка буяла тут на повну силу.

— Ну і де в Бога це Закляте місто? — насупився Пинтя.

З пагорба вони мовчки роздивлялися в різні боки аж до болю в очах, але нічого так і не помітили.

— Може, знову якесь чаклунство, — промовив Кудлош і голосно загавкав.

Але йому ніхто не відповів. Тільки вітер хилитав пишними травами, що розрослися тут аж по пояс.

— Я йду ловити Зеленого зайця, — сповз із коня Прунслик, тримаючись за луку сідла. — Мені треба назад.

— Невже ти сам повернешся через Мертвий ліс? — примружив око розбійник.

При згадці, що йому доведеться самому повертатися до озера, Прунслик одразу передумав.