Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 15

Розділ 5. МАНДРІВНИЙ ВОЯК

— Добре, що ми не заховалися за ожинові корчі, — зітхнув Прунслик. — Це ж нас могли пов’язати зеленим колючим дротом.

— Уже не довго мучитись, — гавкнув Кудлош.

— Ну, це ми ще побачимо, — не здавався Пинтя, мудруючи, що б такого вигадати у цій безнадійній ситуації. Але в голову нічого не приходило. Чи, бува, не дати якусь святу обітницю у разі несподіваного визволення? Тільки — яку?

— Першим умреш ти! — торкнувся лицар списом Прунсликового довгого носа, і в того аж затремтіли губи, а з куточка рота потекла цівочка слини.

— Тільки не я-я-я! — пробелькотів він. — Згляньтеся, високо достойний лицарю! Адже я тут цілком випадково. Я пішов тільки за кумпанію. А взагалі-то я мушу ловити Зеленого зайця. Ви часом його не бачили?

— Ану цить, сволото! У моєму лісі не буває зайців — ні зелених, ні червоних, ні синіх. Тільки мертві! Ха-ха-ха! — зареготав лицар із власного дотепу. — Я завжди починаю з найслабшої жертви. Аби вона не мучилась, бачачи смерть своїх товаришів.

— Ваша правда, славетний пане! — несподівано погодився Пинтя. — Я б так само чинив. Але дозвольте зробити одну заувагу: відколи світ світом, то навіть цісарський суд перед стратою найбільшого злочинця дозволяє сповнити його останнє бажання.

— Ти за кого себе маєш, недомірку? Останнє бажання? Ха-ха! Ви мене веселите, згинці! — басував на коні перед ними лицар.

— Господи, помилуй нас, грішних! — раптом ридма заридав Прунслик і якби міг, то впав би на коліна. — Тітонько, вибачте мені! Я не гідний бути вашим небожем!

— Ти ба, як розходився! — засміявся лицар. — Проса на ніч переїв, чи що? Вже мене тітонькою називає. Ну гаразд, гультіпаки, то яка ж ваша передсмертна забаганка?

— Не знаю за своїх побратимів, — блиснув очима бувалий у бувальцях отаман, — але в останню хвилю життя я б закурив люльку.

— Гм… — задумався чорний вершник. — Це суща дрібниця. Узагалі-то це не в моїх правилах, але якщо вам так хочеться, то нехай буде. Куріть! — він ударив тупим кінцем списа об землю — і ліщинове галуззя, що в’язало розбійникові руки, швидко, мов змії, сповзло в гущавину. Однак ноги отамана й далі були обплетені гілляччям.

Пинтя поволі витяг свою люльку з-за череса, насипав до неї тютюнцю, потоптав пальцем, викресав іскру і розкурив. Він пахкав димом і думав, як розмилосердити таємничого нападника.

— Я б теж покурив, — гавкнув Кудлош, — якби мав не собачі лапи. Гауууу!

Прунслик нічого не просив, він уже прощався з життям, вголос шепочучи всі молитви, які знав.

— Оскільки ми з вами незнайомі, поважний лицарю, — обережно почав Пинтя, — то дозвольте вас запитати: за що ми мусимо віддати Богові душу? Хочеться все-таки, аби така важлива для нас жертва була принесена в ім’я якої-небудь шляхетної ідеї.