Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 104

Пинтя вдарив постолами Татоша, даючи наказ негайно відлітати.

— Ти втікаєш, чужинцю? — заклекотів йому услід кам’яний стовп. — Добре, що ти дав мені очі! Тепер я знатиму, який на вигляд ще один мій ненависник. Присягаюся, що відплачу тобі з лихвою!

— Оце так ти мені віддячуєш за добро, яке я зробив для тебе, Гиндибуче? — розгнівався опришок. — Завдяки мені тепер ти бачиш білий світ! Дорогою я зустрів двох велетів у кам’яних обладунках. Спробуй умовити їх, щоб вони визволили тебе з крем’яної неволі. А мені — ніколи! За мною женеться Вогняний дощ.

— Велети в кам’яних обладунках, кажеш? Ха-ха-ха!

Це мої молодші брати, чужинцю! Сподіваюся, ти визволив їх від чарів Ґанджі-баби?

— Ні, бо не знав, як це зробити!

— Який же ти телепень, чужинцю! Треба було просто зруйнувати Кришталевий міст, який вони бережуть. Проклята відьма вигадала диявольську хитрість: бранці мали самі обороняти вічну темницю від своїх визволителів.

— Ще й добряче при цьому лупцюючи один одного.

— О, мої бідолашні брати! Вони хотіли мене порятувати, і Ґанджі-баба за це зробила з них посміховиська. Негайно повертайся, щоб їх розчаклувати, і я тобі все пробачу. Слово Гиндибука!

Але щойно Кам’яний піп вимовив клятву, як на овиді зблиснуло золоте проміння. Вогняний дощ повертався.

— Я вже визволив твоїх братів, Гиндибуче! Невдовзі вони будуть тут! Тож сподіваюся, ти виконаєш свою обіцянку краще за мене! — гукнув Пинтя і прудко, як вітер, полетів у бік Киплячого моря.

На узбережжі вони побачили нові закам’янілі постаті. Це була огидна потвора, що нагадувала гігантського тритона. Кам’яніючи, вона роззявила пащеку і так застигла в останньому передсмертному рику. Неподалік від неї біліла величезна застигла медуза, яку приплив полишив на несподівану погибель.

Кипляче море грало рожевими хвилями. Якби був час, утікачі неодмінно скупалися б у гарячому буркуті, щоб відновити сили. Але вони не мали жодної зайвої миті. Блиск за їхніми спинами невпинно насувався.

— Цікаво, що сталося із Зеленим зайцем? Щастя легше здобути, ніж утримати! — виткнув свого носа з торбини Фаралампас. Для певності Пинтя доручив йому теж підтримувати чарівну кліпку, і вчений щур стискав її двома лапками.

— Либонь, знову обернувся на якусь чудасію, — позіхнув Пинтя. — Йому добре, він уміє чаклувати. Не те що ми, небораки: з голим задом на їжаків.

Розбійник був близький до істини. Коли Золота хмара повернулася додому, Ґанджі-бабу аж затіпало від люті. «Як? Погоня спіймала облизня?!» Розлючена чарівниця знову погнала Вогняний дощ на лови, наказуючи спалювати все, що трапиться на дорозі. Нехай всі, хто насмілився постати проти волі найбільшої чаклунки Закрайсвіття, запам’ятають цей чорний день.

— У Небесного погонича давно нема Вогняного батога і Татоша, тож це не міг бути він! — рявкала вона на Золоту хмару. — Це ті пройдохи, що скористалися з моєї гостинності і обібрали мене до нитки!..

Сповнений рішучості помститися за кривди, Вогняний дощ удруге помчав небокраєм. Зелений заєць перелякано дивився з високої трави, в яку він заховався, на пурпурове хмаровиння, що грізно прошуміло у високості. Далі зняв циліндра, щось промурмотів, зітхнув і почвалав на північ шукати собі нової долі — без володаря і володарки.