Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 101

— Якщо врятуєшся, Зелений зайцю, то почнеш нове життя, про яке ти так мріяв. Присягаюся при свідках, що зрікаюся свого володарства. Більше над тобою не має пана. Ти — вільний! Цілком вільний, як вітер у полі, холера б тебе вхопила!!! Чуєш? Вільний!!! — гукав Пинтя вже з висоти.

Той у відповідь опустив очі, закашлявся і, затинаючись, із салатовим капелюхом у лапках замурмотів щось незрозуміле, кланяючись, мовби за щось вибачався.

Тим часом отаман на ходу перекрутився в сідлі лицем до кінського хвоста, щоб краще оборонятися від невідступного напасника. Наставала вирішальна мить.

Та щойно Вогняний дощ наблизився до пагорба, в якому зачаївся Зелений заєць, як із трави вистрілив фонтан. Він зростав і зростав, поки не сягнув величезної висоти. Однак на землю не впало жодної краплини. Далі водограй обернувся на химерне дерево, що так само швидко росло, розпускало листочки, цвіло і на очах вкривалося плодами. Це було вражаюче видиво. А тоді раптово зринула могутня постать кам’яного велета з дубцем. Він розмахував своїми лаписьками і кривив рота, але жодного звуку не долітало.

— Що це за видіння? — роззявив рота Пинтя.

— А-а… — озирнувшись, кивнув головою Татош. — Фокуси Зеленого зайця. Він майстер з перевтілення.

Тим часом замість велетня вже роздимався здоровезний пастух у закочених чоботях і шкіряній куртці із хвацьким капелюхом, прикрашеним півнячим пером. Він розмахував велетенським батогом над головою і щось погойкував, але крику не було чутно.

— А це що за вуйко з полонини? — здивувався спантеличений розбійник. — Ми такого не стрічали.

— Це погонич хмар! — відказав Татош. — Він живе в іншому кінці Закрайсвіття.

— Погонич хмар? — свиснув Пинтя. — То він їх що — пасе?

— Так, він тримає їх у покорі. І якщо котрась із них утече, то від щастя аж плаче. Люди це називають дощем. Але якщо він знаходить утікачку, то так батожить, женучи додому, що виникає гроза.

— А ти звідки знаєш? — засумнівався розбійник.

— Бо це мій перший господар, — зітхнув Татош. — Від нього мене викрала Ґанджі-баба. Я був його небесним конем.

— О, тоді зрозуміло, звідки в тебе Золотий батіг.

Забачивши погонича хмар, Вогняний дощ укляк мов укопаний. Небесний пастух розмахував руками, начебто хотів погнати його в протилежний бік.

— Ану зажди! — мовив Пинтя, хутко дістаючи з пазухи нагая. Він кілька разів хльостко ляснув у повітрі, малюючи на небі рухливу палаючу петлю.

Видно, це справило враження на переслідувача, бо Золота хмара повільно поповзла назад. Невдовзі наші мандрівники залетіли так далеко, що не змогли стежити, як розвиваються події довкола фантасмагорій Зеленого зайця.

— То Вогняний дощ теж належав погоничеві хмар? — розпитував розбійник.

— Так. Це був найцінніший скарб небесного пастиря. Але, заволодівши мною і золотим батогом, Ґанджі- баба відігнала Золоту хмару собі, аби мати чим розправлятися з ворогами.

Нарешті під ними зачорніла, вкрита валунами та глибами, земля Кам’яного попа. Отаман не йняв віри, що колись це було квітуче царство наймогутнішого володаря Закрайсвіття Гиндибука. Довкола лежала суцільна кам’яна пустеля — непорушна і мертва у своїй трагічній самотності. Схоже, навіть вітер боявся сюди залітати. Тільки палюче південне сонце навідувалося в цю пустелю.