Читать «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» онлайн - страница 100

Але тепер і до вуханя дійшло, що виживання Ґанджі-баби несло загрозу їхньому життю. А кожному, як відомо, своя сорочка ближча до тіла.

Золота хмара рухалася прудкіше за Татоша, тож їхня зустріч була неминучою. Блиск за спиною ставав дедалі яскравіший. Всі розуміли, що зараз вирішиться доля їхньої мандрівки.

— А що там — праворуч? — показав топірцем Пинтя на біле мливо, що висіло за скелями. — Там клубочиться суцільний туман. Гайда в ті хмари, хлопаки! Там ми сховаємося від неминучої кари.

— Навпаки, саме там нам кінець, — похитав головою Татош.

— Це Жорна часу, — сполотнів Зелений заєць. — Звідти ніхто не вертається. їх боїться навіть Ґанджі-баба.

— Там мелють таких волоцюг, як ви! — виткнув нарешті свого носа з тайстри і вчений дотепник, щоб уджиґнути Пинтю.

— Жорна часу? — здивувався розбійник. — То там сидить отой найвищий суддя, який кожному наприкінці заплатить за його діяння?

— Так, там править Князь духу, — кивнув головою Татош. — Туди приходить кожен по завершенні свого земного шляху, щоб відповісти на два запитання: для чого жив і як жив?

— Цікаво, що присудили б мені? — задумався отаман. — Вдома мене найясніший цісар хоче повісити — догори чи вниз головою. Це вже як йому вдасться. А тут Ґанджі-баба ладна підсмажити мене живцем як великомученика.

— Ніхто не знає, що там і як там, — зітхнув Татош. — Там велике всепоглинаюче Ніщо. Але вам ще зарано, пане розбійнику, до Жорен часу. Ви ще не завершили свої справи тут, на землі.

— Отож-бо й воно! — зітхнув Пинтя і чомусь згадав не мешканців Заклятого міста, які його виглядали, наче манну небесну, а світлого янгола з білявим волоссям, з небесних оченят якого скрапували перли. І знову на отамана насунув незмірний розпач. Який він все-таки несусвітній дурень! За це його у Жорнах часу точно перемелють на пекельне борошно.

Татош летів просто на червоний диск сонця, але вогняний полиск позаду ставав щораз сильнішим.

— Може, нам сховатися хоча б за ці хмарки? — махнув розбійник на білосніжний табунець, що пропливав над ними.

— На жаль, я не зможу піднятися так високо, — видихнув важко Татош.

— А щоб вам пси губи лизали! — лаявся опришко. — Мусить бути вихід, товариство! Ану, вухастий, оповідай, що знаєш! Ти ж порученець самої Ґанджі-баби, чорти б її вхопили! Якби я стільки років у неї прослужив, то вже б гори звертав.

— Гаразд, я його зупиню! — мовив сумовито Зелений заєць і витер чоло хустинкою. — Тільки зсадіть мене на моріжок.

— І що ти будеш робити? — недовірливо скинув на нього оком розбійник.

— Ще не знаю… Ви шляхетна людина, Пинтю! Тому дуже прикро, що нам доводиться так хутко розлучатися. Напевно, це присуд темного фатуму. Ет, чому така прірва лежить між тим, що нам хочеться, і тим, що стається? — Зелений заєць зняв свій дуркуватий циліндр і навіть пустив у нього дві сльозинки.

Вони приземлилися на пагорок, що здіймався над зеленого рівниною. Золота хмара вже висіла майже над ним.

— Летіть, друзі! Мерщій! — обійняв їх на прощання вухань і вишмаркався в хусточку. — Не гайте часу! За мене не хвилюйтеся!