Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 135

Це дивне відчуття огорнуло мене, коли я порпалася в стосах газет у ремонтному гаражі, що позаду бібліотеки. Хтось сказав щось… Але що саме?

Часом спроби зловити вислизлу гадку подібні до полювання на птаха в нетрях дому. Ти вистежуєш його, нишком підбираєшся, намагаєшся злапати… і пташка спурхує, увесь час поза досягом твоїх пальців, її крила…

Ага! Крила!

«Він виглядав, як ангел, котрий падає з небес», – сказав якийсь учень Ґреймінстера. Тобі Лонсдейл – тепер я згадала, як його на ім’я. Чудернацьке змалювання викладача, що гуркнув униз! І тато порівняв містера Твайнінґа, якраз перед стрибком, зі святим, у якого німб над головою в ілюстрованому рукописі.

Проблема полягала в тому, що я похапцем покопалася в архівах. «Хроніки Гінлі» доволі ясно правили, що поліцейське розслідування смерті містера Твайнінґа й крадіжки марки доктора Кіссінґа тривало. А як щодо некролога? Звичайна річ, його опублікували пізніше, але про що там мовилося?

Я скочила на «Ґледіс» і щодуху налягла на педалі, помчавши в бік Бішоп-Лейсі й Коров’ячого провулка.

Я не помічала таблички «Зачинено», аж поки не опинилася за десять футів до бібліотеки. Звісно! Флавіє, іноді в тебе тапіока замість мізків; Фелі має рацію щодо цього. Сьогодні ж понеділок. Бібліотека запрацює лише о десятій годині ранку у четвер.

Коли я повільно котила «Ґледіс» до річки й ремонтного гаража, я міркувала про солодкуваті історійки, котрі розповідають у «Малечій годині»: про ці повчальні оповідки, наприклад про Поні з Двигунцем («Думаю, я зможу… думаю, я зможу…»), якому вдалося перетягти товарний поїзд через гору, тому що він думав, що зможе це зробити, думав, що зможе це зробити. І тому що він не хнюпив носа. Не хнюпити носа – це ключ.

Ключ? Я віддала ключ від ремонтного гаража міс Маунтджой, я це достеменно пам’ятаю. Але, може, є дублікат? Якийсь додатковий ключ, схований десь під підвіконням, на той випадок, якщо яка-небудь забудькувата особа вирушить на час відпустки до Блекпула, залишивши оригінал у своїй кишені? Позаяк Бішоп-Лейсі не був (принаймні до цього часу) скільки-небудь значним осередком злочинності, схований ключ не був таким уже неймовірним.

Я кресонула пальцями по одвірку вгорі дверей, зазирнула під горщики з геранню, що стояли вздовж стежки, навіть підняла кілька підозрілих на вигляд каменюк.

Нічогісінько.

Я покопирсалася в розколинах кам’яної стіни, яка тяглася від стежки до дверей.

Нічогісінько. Узагалі нічого.

Я приклала долоні дашком до вікна й уліпила очі в потріпані стоси газет, що спали у своїх люльках. Так близько й водночас так далеко.

Я так розлютилася, аж мені захотілося сплюнути, що я й зробила.

Як би вчинила Марі Анн Польз Лавуазьє? – промайнуло в мене в голові. Вона б стояла тут, димуючи й клекочучи, наче маленький вулканчик, що виходить, коли займається дрібка дихромат амонію? Але щось я непевна. Марі Анн облишила б хімію й заходилася б коло дверей.

Я несамовито поторсала дверну ручку й увалилася до кімнати. Якийсь бовдур швендяв тут і забув замкнути бісові двері! Сподіваюся, мене ніхто не бачив. Добре, що це мені спало на думку. Я відразу ж второпала, що непогано буде закотити «Ґледіс» усередину, щоб її не запримітили допитливі перехожі.