Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 134

Мені несила було покинути думати про те, що розповів мені тато, а саме, що вони вдвох, він і Горацій Бонепенні, убили містера Твайнінґа; що вони особисто відповідальні за його смерть.

Якби це була чергова татова химера, я б одразу її відкинула, але тут була якась заковика. Міс Маунтджой теж була переконана, що вони вбили її дядечка, і вона мені сказала про це.

Мені було видно, що тато дійсно карається. Урешті-решт, він брав участь у вмовляннях подивитися колекцію марок доктора Кіссінґа і його колишня дружба з Бонепенні, хай навіть охолола, кружним шляхом робила його співучасником. Проте…

Ні, у цьому має бути ще щось, але що, я не могла дібрати.

Лежачи на траві, я встромила очі в блакитний небозвід із такою ж серйозністю, як і заціпенілі в урочистих позах факіри в Індії, котрі, бувало, вирячувалися прямісінько на сонце, поки ми їх не цивілізували, однак я не могла ні про що до пуття поміркувати. Якраз наді мною сонце тяжіло великим білим кружалом, пропікаючи наскрізь мою порожню голову.

Я за звичкою уявила, як надягаю свою примарну «гадкокличну» шапку, натягаючи її по самі вуха. Це був високий конусоподібний чарівницький капелюх, рясно вкритий хімічними рівняннями й формулами, – ріг достатку, що кишить ідеями.

Анічогісінько.

Але стривайте! Авжеж! Те-те-те! Тато нічого не зробив. Зовсім нічого! Він знав – або щонайменше здогадувався, – з тієї миті, як Бонепенні поцупив найціннішу марку директора… І він не сказав нікому.

Це був гріх згаяння, один із церковного списку негідних вчинків, про який вічно просторікувала Фелі і який прикладався до всіх, крім неї самої.

Але татова провина була моральною і, значить, мене не обходила.

Утім не було рації її заперечувати: тато справляв мовчанку й своєю мовчанкою, можливо, сприяв тому, що містер Твайнінґ, який мав чисте сумління, узяв на себе вину й заплатив за зганьблення честі життям.

Без сумніву, у той час було багато пересудів. Мешканці цієї частини Англії аж ніяк не зажили слави своєю небалакучістю, навпаки. У минулому сторіччі поет із Гінлі Герберт Майлс кликав нас «табуном гусей, що веселенько пліткують на відрадній для ока мураві», і в його словах було-таки зерня правди. Люди полюбляють чесати язиками – особливо коли балачка стосується відповідей на чужі запитання, – тому що в такий спосіб вони почуваються потрібними. Без огляду на затьопаний плямами примірник «Довідника про все на світі», котрий місіс Мюллет тримає на полиці в буфеті, я давно зрозуміла, що найкращий спосіб отримати відповіді про що б там не було – це підійти до ближнього й запитати. Так би мовити, зібрати відомості назовні.

Я не могла запитати тата, чому він мовчав за часів свого школярства. Навіть якби я набралася духу, а я цього не зробила – він був замкнутий у камері, і, як видно з усього, йому випало на долю ще довго там скніти. Я не могла запитати міс Маунтджой, яка грюкнула дверима переді мною, тому що вона ставилася до мене як до плоті й крові холоднокровного вбивці. Одним словом, я була сама по собі.

Увесь день щось крутилося на задвірках моєї свідомості, немов грамофон у віддаленій кімнаті. Якби тільки я потрапила вловити мелодію…