Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 132
Алан Бредлі
– Мені не треба заплющувати очей, – відповіла я. – Він стане жовтогарячим… жовтогарячим і каламутним.
– Прекрасно! Барви цих пропащих поштових марок, еге ж? А далі?
– Із часом, хвилин за двадцять або тридцять, він проясніє.
– Проясніє. Я закінчив.
Немов гора звалилася з моїх плечей, і на устах у мене з’явилася дурнувата усмішка.
– Певно, ви були славним учителем, сер, – сказала я.
– Атож, я був… колись. А тепер ти принесла мені мій маленький скарб, – мовив він, знову переводячи погляд на марки.
Цього я не сподівалася; це не спадало мені на думку. Я лише хотіла дізнатися, чи живий ще власник «Ольстерського Месника».
Потому я збиралася віддати марку татові, щоб він передав її поліції, яка належним чином простежить, щоб вона дійсно повернулася до законного власника. Доктор Кіссінґ умить відчув мої сумніви.
– Дозволь мені поставити тобі ще одне запитання, – сказав він. – Що якби ти завітала сюди оце нині й довідалася, що я врізав дуба, так би мовити відійшов у вічність?
– Ви маєте на увазі, якби ви померли, сер?
– Атож, це саме те слово, яке я намагався згадати, – помер. Атож.
– Гадаю, мені слід би було віддати татові вашу марку.
– Аби він залишив її собі?
– Він би знав, як із нею вчинити.
– На мій погляд, найслушнішим вибором буде власник марки, як ти гадаєш?
Я знала, що відповідь буде ствердною, проте мені несила було промовити її. Я знала, що понад усе на світі мені хочеться подарувати марку татові, хай навіть вона не моя. Водночас я хотіла віддати обидві марки інспектору Г’ювітту. Але з якої речі?
Закуривши ще одну цигарку, доктор Кіссінґ уліпив зір у вікно. Урешті-решт він простягнув мені одну марку, залишивши другу собі.
– Це «АА», – сказав він. – Вона не моя, мені вона не належить, як мовиться у старій пісні. Твій тато може зробити з нею все, що побажає. Вирішувати не мені.
Я взяла в нього «Ольстерського Месника» й обережно загорнула в носову хусточку.
– Інакше з бездоганною маленькою «ТЛ» – моєю. Моєю власною, понад усякий сумнів.
– Я думаю, що вам буде за щастя знову приклеїти її у ваш альбом, сер, – смиренно сказала я, ховаючи її близнючку до кишені.
– Мій альбом? – він видав смішок, схожий на крякання, а потім закашлявся. – Мої альбоми, як сказав любий покійний Доусон, звіяло вітром.
Він одвів вибляклі очі до вікна, невидюще дивлячись у бік лужка, де дві леді поважного віку пурхали й робили піруети, немов дивоглядні метелики, під осяяними сонцем буками.
– Це з його Non Sum Qualis eram Bonae Sub Regno Cynarae. Знаєш цей вірш?
Я похитала головою.
– Він дуже гарний, – сказала я.
– Самітнє життя в такому місці, як це, – сказав доктор Кіссінґ, широко розкинувши рукою, – незважаючи на його вбогу вутлість, – це, якщо тобі втямки, вельми затратна справа.