Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 130

Очі, що дивилися на мене з його поораного глибокими зморшками обличчя, були такими ж іскристими й уважними, як у кожного вчителя, що коли-небудь стояв біля дошки з указкою в руці, і я миттю втямила, що мій план спрацював. Я більше не була «маленьким дівчам». Як міфічна Дафна перетворилася на простий лавр, так і я стала хлопчиком із четвертого класу.

– Не цілком, сер, – відповіла я. – Я гадаю, що Шекспір приділив Офелії роль певного символу, як і травам та квітам, котрі вона збирала.

– Овва, – сказав він. – Це як?

– Символічно, сер. Офелія – безневинна жертва кровожерливої сім’ї, члени якої цілком захоплені собою. Принаймні мені так здається.

– Зрозуміло, – сказав він. – Вельми цікаво. Однак, – докинув він, – мені справило приємність довідатись, що у твого тата залишилося достатньо знань із латини, щоб назвати тебе Флавією. Золотоволосою.

– Моє волосся радше олив’яно-русяве.

– А-а.

По-моєму, ми відійшли від теми, звернувши на такі, якими рясніють розмови з літніми людьми. Мені почало здаватися, що він задрімав із розплющеними очима.

– Що ж, – нарешті промовив він, – ану лиш дай мені кинути оком на неї.

– Даруйте? – сказала я.

– На мого «Ольстерського Месника». Дай-но поглянути на нього. Ти ж принесла його із собою, еге ж?

– Я… Атож, сер, але як…

– Поміркуймо, – сказав він так приязно, наче пропонував помолитися. – Горацій Бонепенні, колись давно хлопчик-трюкач і згодом шахрай, врізав дуба на городі свого давнього шкільного приятеля Джако де Люса. З якої причини? Найпевніше, шантаж. Так, значить, припустимо шантаж. За кілька годин дочка Джако перекопує газетні архіви в Бішоп-Лейсі, винюхуючи відомості про кончину мого старого доброго колеги містера Твайнінґа. Даруй Господи його душі вічний спочинок. Як я довідався про це? Гадаю, це очевидно.

– Міс Маунтджой, – сказала я.

– Дуже добре, моя люба. Тільда Маунтджой насправді мої очі й вуха в селищі й окіл протягом останньої чверті століття.

Я мала б здогадатись! Міс Маунтджой – шпигунка!

– Але продовжимо далі. В останній день свого життя злодій Бонепенні вирішив зупинитися в «Тринадцятьох селезнях». Молодий глупак – гаразд, уже не молодий, проте глупак – примудряється допустити, щоб із нього випустили дух. Я одного разу сказав містеру Твайнінґу, що хлопчак недобре кінчить. Не знаю, чи варто мені зауважувати, що мій прогноз був вірним. Від цього парубка завжди відгонило сіркою.

Але менше з тим. Невдовзі після того, як Бонепенні переставився на той світ, його номер у готелі обшукало невинне дівчатко, ім’я якого я хтозна чи наважуся промовити вголос, проте яке нині сумирно сидить переді мною, шарпаючи дещо в кишені, що навряд чи може бути чимось іншим, ніж декотрим клаптиком паперу відтінку мармеладу з Данді, на якому надруковані портрет її покійної величності королеви Вікторії й контрольні літери «ТЛ». Quod erat demonstrandum. Що й треба було довести.

– Що й треба було довести, – повторила я, мовчки дістала з кишені напівпрозорий конвертик і подала його своєму співрозмовнику.