Читать «Сім стихій» онлайн - страница 21

Окремі знаки «кам’яної книги» дуже скидалися на пазиграфічні лінії, подвоєні тире та дужки. Дія знаків посилювалася чи послаблювалася цими надрядковими примітками. Однак при першому прочитанні їх можна було пропустити. Так Шишаков і зробив… А потім розібрався і в цьому.

У книзі поєднувалися переваги ієрогліфічного і літературного письма: текст передавав усі знані нами відтінки думок та почуттів, а читати їх можна було дуже швидка.

З книги я дізнався про давню катастрофу. Йшлося про долю цивілізації. Планета, де побував зонд, кружляла так близько від свого сонця, що проміння висушило пісок, ґрунт, моря й ріки. Дізнався я і про подвійну зірку, що змусила планету змінити орбіту. Здається, люди передбачали катастрофу. Але що вони могли вдіяти?.. Я прочитав:

«Зоряний вітер близько. Подих сонця поряд. Теплі хвилі його накочуються й накочуються, висушуючи трави. Залишається вічний порох, сухе листя, безживне віття німих дерев, на яких колись розгойдувалися птахи. Промайне коротка ніч — і знову розжарений вітер, і гарячі хвилі останнього моря пориваються лизнути наші ступні. Тут, біля моря, кипить прибій, і дедалі ближчим стає протилежний берег. Його приховує пекучий туман, жовта пара. Немає впину зоряному вітру. Він змете з лиця планети все, що ми принесли із собою».

Можливо, то була частина епосу. Книга не мала кінця й не мала початку. Сама по собі вона була свідченням життя. Люди боролися з небесним вогнем. Проте навіть зливи, яких чекали, оберталися на лихо: вода збігала до моря не по загублених у пісках руслах рїчок, а суцільним валом, зносячи оселі, змиваючи ґрунт, руйнуючи дороги. Бархани височіли, наче гори, серед долини, яка іноді ще зеленіла. Біля їх підніжжя раптом розквітали квіти, розпускалися бруньки, вологий жар змушував усе живе пробуджуватися, квапитися жити. З’являлися похмурі кам’яні розсипи, над якими мріло марево. Чорні смерчі блукали між камінням та скелями. Серед піщаних хмар здіймалися багрові хребти, схожі на омахи полум’я.

Гаряче дихання пустель геть висушувало оазиси. Коли насувалася похмурою пеленою прохолодна стіна повітря з боку полюса — його посилали крижані шапки, що не встигли розтанути, — розжарені брили тріскалися від дощів і туману. Тоді повітря мовби видзвонювало, ніби довкола лопалися туго натягнуті струни. Можливо, так само тривожно й грізно звучала ця поховальна мелодія побіля древніх земних сфінксів, вирізьблених із цілих скель. Повітря почервоніло й потемніло від міріад піщинок, що їх піднімав вітер.

…Минули століття. Закам’яніли рештки трав, чагарників, що вбиралися колись у рожеве й зелене цвітіння, дерев, схожих на пінії, липи, пальми, горіх. Пекельний жар розсіяв пару в атмосфері, а зоряний вітер гнав її помалу геть від планети. Мовби легкий шлейф тягнувся за конаючою небесною землею. Напевне, якби кому-небудь вдалося зазирнути у майбутнє, за межу в мільйони років, він побачив би голу кам’яну кулю без повітря й тіні. Однак небесна жарінь скоряла планету поступово. Бік, обернений до світла, розжарювався, далі огортався нічною темінню, гублячи тепло, холонучи. Нібито в підземному палаці, де ще збереглося трохи прохолоди, ставні жінки вишивали візерунки. І такою була їхня робота, що її не побачиш простим оком. Велике блакитне скло відкривало їм незвичайну пряжу і рисунок вишивки. Так мовилось у книзі.