Читать «Сім стихій» онлайн - страница 20

— Я вам усе розкажу, — заявив цей симпатичний тип, — нічого не приховаю, але, як казали колись у нашому місті, не треба зайвого шуму.

— Не терплю шуму.

— Тоді візьміть касету. Перепишіть. Друкувати не треба. Завалите нам усю роботу. Інститут — не прес-центр і не пункт зв’язку.

— Обіцяю, — сказав я.

— Нікому жодного слова, — сказав він і весело підморгнув. — Дайте нам ще декілька днів попрацювати й зібратися на силі.

І він щез, відгородився від мене тисячами кілометрів занімілого ефіру, що знову розпався на атоми. А в мене лишилася копія об’ємної касети: кілька ниток із вкрапленнями хрому, ніобію та барію. Все як на долоні. І книга, і люди, що розкопали зоряну древність.

…Таємницю книги розкрили випадково. Хтось лишив на столі плоский камінь, знайдений у зразках позаземного ґрунту. Його мали б відправити до сховища, де, підтримуваний омахами нейтринного полум’я, він опинився б у стані невагомості: так чинили з космічними реліквіями. І жоден промінь світла, жодна порошинка, жоден гравітаційний сплеск не торкнулися б його. Через місяць, через рік, можливо, через десятиліття хтось зацікавився б кам’яним уламком і видобув би його на світ божий. Швидше за все для того, аби невдовзі забути про нього назавжди.

Всю ніч камінь пролежав на столі. Під ним опинився аркуш чистого паперу. Вранці на аркуші проступили якісь значки: рисочки, дужки, кружальця. З них утворилися рядки. Не здогадатися про їх призначення було просто неможливо. Камінь знову залишили на столі, тепер уже навмисне. І знову на аркуші проступили знаки невідомого алфавіту. Однак текст, судячи з усього, повторювався.

Наступного дня вдалося одержати відбиток ще однієї сторінки. Для цього першу сторінку накрили чистим аркушем і зверху поклали камінь… Кожна дальша сторінка виникала мовби сама по собі, досить було тільки залишити під каменем на годину-другу стосик уже одержаних раніше відбитків, чітко дотримуючись послідовності їх чергування. Як тільки було одержано останню, вісімнадцяту, сторінку книги, камінь «замовк».

Сергій Шишаков, світлоокий мрійник і вигадник, працював над книгою удень і вночі. Мені розповіли, що він міг по пам’яті відтворити будь-яку з вісімнадцяти сторінок. Згодом він зізнався, що потерпав, аби текст не щез зовсім.

У «кам’яній книзі» було щось від формул: деякі позначки нагадували про мову музейних зразків електронних машин та стародавніх математичних творів. І все ж розшифрувати текст виявилося справою нелегкою. Хто знає, як довго тривала б ця історія із зоряним манускриптом, коли б Шишакову не пощастило: у пам’ять машини, що допомагала йому, він заслав символи, які запропонував свого часу художник Жан Еффель та його брат, лінгвіст Мішель Лежен. Художник і лінгвіст давно вже мріяли про єдине універсальне письмо — пазиграфію — однаково придатне для людини і машин. Мрія втілилась у життя: їм поталанило зробити перший крок на важкому й цікавому шляху. Якби машини не розумнішали на очах так швидко, що мовний бар’єр невдовзі перестали й згадувати, то знахідку двох реформаторів, очевидно, прийняли б. В усякому разі, метод, до якого вдалися, залишився вічним здобутком лінгвістики. Ось він і став у пригоді.