Читать «Сім стихій» онлайн - страница 11

А неподалік від подвійних велетнів причаїлася порошинка — Кастор C. І це теж дві розжарені кулі, які розділяє всього два мільйони кілометрів. Не поспішає Кастор C у своєму бігові по орбіті: нікому ще не вдавалося взнати швидкість його руху навколо тієї невидимої точки, яка озветься загальним центром тяжіння. Можливо, період його обертання близько двохсот тисяч років, а можливо, і ще більше.

Саме до цих химерних шести зірок і було послано космічний зонд. Сорок п’ять світлових років — не так уже й багато. Навіть для автоматичного корабля з минулого століття.

Але ж і добрячий жарт утнули зі мною у редакції! (Жарт, правда, ненавмисний.) Поки я оформляв відрядження на «Гондвану», поки уточнював план публікацій, поки клопотався і радів, що дістав можливість прогулятися по Тихому океану — весь цей час космічний зонд наближався до нашої планети і ніс свою незвичайну здобич. Скільки води збігло відтоді, як він вирушив до сузір’я Близнят, туди, де ледь видимими світлими порошинками миготять такі ж сонця, як наше, з планетами, і де відкрилися світи, на яких є вода, повітря, життя! А ракета плинула, плинула, забутий серед зірок човен…

Перший нарис в «Океані» про космічні форми життя-це, звичайно, сенсація. І нехай уже всі чули, і нехай факти відомі й нові об’ємні фотознімки дістати непросто, але якщо цей найперший нарис зробити добряче, то вам він і лишиться у пам’яті. І вся ця півторасотрічна історія забутого польоту на забутому космічному кораблі допотопної конструкції — теж. І з’явиться потім багато книжок, і багато статей, і багато фільмів, але художній нарис зостанеться першим живим словом про мандрівку, рівнозначної якій ще не було.

Я ще раз перевів стрілку фону назад і переписав майже все повідомлення. І лишив на пам’ять копії знімків та об’ємних кадрів.

Треба зайти до Ольховського, вирішив я вранці. Однак коли? Зараз? Пізніше?.. Я з’єднався з ним, проте він був зайнятий. А втім, що я йому скажу… Кілька днів тому, коли я вмовляв його взяти в експедицію саме мене, то так розмалював йому мою давню любов до моря, що в його сіро-синіх колючих очах з’явилося щось навіть по-батьківськи турботливе. Мою долю було вирішено, як мені тоді здалося, успішно для мене. А тепер? Просити в редакції дозволу покинути експедицію?

Ні, мене не зрозуміють. А надто Ольховський, керівник експедиції, хоча просити дозволу саме у нього й не треба.

йому й таким, як він, геть байдуже, який з океанів і на якій планеті вивчити. Різниця принаймні невелика. Знайти новий вид метелика де-небудь на острові Маврикій для біолога те ж саме, що для філателіста натрапити у своїй колекції на дуже рідкісний різновид марки з того ж острова. Усе це я знав добре, але збагнути не міг. Щось вислизало від мене, і я завжди був з такими людьми трохи насторожений.

А ще хіба не я казав Ольховському, що саме про таку експедицію, яка не відкриває ні нових островів, ні навіть підводних вулканів, я давно мріяв? Справді, де ж набратися нових западин на дні океанів, коли останню з них занесено до морського атласу ще сто років тому?