Читать «Місто Страшної Ночи (збірка)» онлайн - страница 13
Редьярд Кіплінґ
Одначе Тріджеґо справно ходить з візитами і вважається цілком порядною людиною.
І нічого незвичайного в ньому не видно — хіба те, що він ледь-ледь кульгає на ліву ногу, бо ушкодив її, коли їздив верхи.
Життя Мухаммед-Діна
Котра людина щаслива?
Та, що у неї в домі бігають, падають і плачуть замурзані діти.
«Мунічандра»
Куля для гри в поло була стара, побита, подряпана. Вона лежала на каміні між люльок, що їх прочищав для мене мій
— Ця куля дуже потрібна Неборожденному? — шанобливо спитав мене Імам-Дін.
Неборожденному куля була не дуже потрібна; але нащо вона здалася
— З вашої ласки,
Нікому б і на думку не спало, що літній, опасистий Імам-Дін захоче гратися кулею. Він виніс ту обдерту кулю на веранду, і зразу я почув нестямний радісний виск, тупіт маленьких ніжок і глухий стук дерев’яної кулі об землю. Видно, синочок дожидався жаданої іграшки за дверима. Але як він угледів ту кулю на каміні?
Другого дня, вернувшись зі служби на півгодини раніше, ніж звичайно, я застав у їдальні малесенького чоловічка — пухкенького малюка в кумедно куцій сорочині, що ледве прикривала випнутий животик. Малюк походжав по кімнаті, смокчучи палець, щось муркотів і розглядав картини. Очевидно, то й був Імам-Дінів синочок.
До їдальні він, звичайно, зайшов без дозволу, але так захопився розгляданням, що й не помітив, як я ввійшов. А як помітив, то перелякався страшенно. Охнув і сів додолу. Очі його широко розплющились, ротик роззявився. Знаючи, що буде далі, я вибіг, а за мною полетів протяглий, хрипкий рев; у кімнатах для прислуги той рев почуто куди швидше, ніж будь-який мій наказ. Через десять секунд Імам-Дін уже був у їдальні. Тоді звідти почулось гірке ридання, і я, вернувшися, побачив, що Імам-Дін вичитує малому провинникові, а той утирає очі й ніс своєю сорочиною.
— Цей хлопець
Хлопчик знову заверещав, а Імам-Дін почав пишномовно перепрошувати мене.
— Скажи малому, що
Імам-Дін сказав малому винуватцеві, що я його вибачив; хлопчик тим часом зібгав усю сорочину в джґут на шиї і вже не ридав, а тільки хлипав. Батько на руках поніс його до дверей.
— Його звуть Мухаммед-Дін, — сказав мені Імам-Дін таким тоном, немов і те ім’я теж було провиною, — і він великий
Порятований від близької небезпеки, Мухаммед-Дін обернувся до мене й поважно промовив:
— Правда, мене звуть Мухаммед-Дін,
Із того дня й почалось моє знайомство з Мухаммед-Діном. Він більш ніколи не заходив до їдальні, але на нейтральній території садка ми, зустрічаючись, церемонно вітали один одного, хоча він промовляв тільки: