Читать «Врятовані совістю» онлайн - страница 18

— Мальчик, іді сюда! — гукнув до нього Вахрушев.

Михайлик з острахом підійшов і привітався:

— Слава Ісусу Христу!

— Слава, слава. Іді прінєсі молока.

— Куди?

— Занєсеш в кабінет директора. Знаєш?

— Добре.

Михайлик побіг за коровою додому. Мама видоїла корову і налила молока в глечик.

— Іди вже віднеси йому того молока, най би він ним захлинувся до дідька!

Хлопчик взяв молоко і пішов до школи. Вартовий впустив дитину всередину, не спитавши нічого. Михайлик постукав у кабінет директора, але ніхто не відповів. Тоді він обережно відкрив двері висунув голову:

— Можна?

Людина, що сиділа до нього спиною, повернула голову перев’язану брудним бинтом. Капітана не було видно, але Михайлик сказав:

— Я приніс молоко.

— Став на стіл, — байдуже відповіла людина, і Михайлик зайшов до кабінету. Він вже знав, що москалі спіймали одного бойовика і зрозумів, що це саме він. Сам не знаючи чому, він захотів поділитися з партизаном таємницею і прошепотів:

— Ромко зі Славком пішли рятувати ваших через «Жабине око».

Не встиг Ковель нічого відповісти, як у кабінет зайшов директор. Він буквально на хвильку вийшов у якійсь справі і тепер був дуже роздратований, побачивши хлопчика наодинці з партизаном. Хоча жодних підозр в нього не виникло, це все-таки був непорядок — лишати полоненого самого. У досаді він гримнув на дитину:

— А ну-ка, бєгі отсюдова, пострєл!

Михайлик шмигонув у коридор і побіг додому.

Ковель між тим замислився. Очевидно, Ромко і Славко були сільські хлопці, але що то за «жабине око»? Зразу він нічого не розумів. Голова, дійсно, дуже боліла. Капітан щось питав його, а він думав про своє. Нарешті, він збагнув, що якийсь порятунок друзям буде. Це докорінно міняло ситуацію. Їм негайно треба подати надію. Треба погодитися з капітаном і піти на переговори з бойовиками. Капітан же все питав його:

— Так будєм молчать или как?

— Пити хочу, — відповів Ковель.

Вахрушев налив у склянку молока і підсунув Ковелю. Той повільно взяв молоко і став пити маленькими ковтками. Він все ще думав, що його робити. Міняти тактику поведінки зразу після зустрічі з хлопчиком він не хотів, щоб не викликати на того підозри. Але треба робити вигляд, що він готовий на поступки. Що сказати друзям він знав. А поки що він сказав капітану:

— На зраду я ніколи не піду!

— Какая «зрада»? Ви только сделаєтє доброє дєло і для себя і для ваших товаріщей.

— Я вам не вірю.

— Повєрьтє документам. Вот приказ о помилованіі, добровольно сложившим оружиє. Єслі не будєтє упорствовать, ви попадєтє в ету катєгорію. В протівном случає вам грозит 25 лєт, нє мєньше. Ви вєрньотєсь на свободу глубокім старіком. Не губітє свою жизнь.

— Я думаю, що сидіти мені все одно доведеться. А свою долю кожен вирішує сам. Я можу тільки сказати хлопцям, що я живий.